Читать онлайн книгу "Мобі Дік, або Білий Кит"

Мобi Дiк, або Бiлий Кит
Герман Мелвiлл


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Мобi Дiк» – найвiдомiший роман класика американськоi лiтератури Германа Мелвiлла (1819–1891). Цей дивний твiр поеднав у собi захоплюючi пригоди, глибокi фiлософськi роздуми i велику людську драму. Автор розповiдае про мандри на китобiйному суднi – сюжет наче б i простий i в той же час багатоплановий. Герой роману капiтан Ахаб вирушае у дуже ризикований рейс, вiн сповнений рiшучостi вiдшукати в океанi кита-альбiноса на прiзьвисько Мобi Дiк. Що штовхнуло його на цей крок: ненаситна жага помсти (капiтан колись постраждав вiд кита) чи спроба довести свою владу над силами природи? Хто може стати переможцем у такому поединку, в жахливому вирi людських почуттiв i непередбачуваноi стихii?..





Герман Мелвiлл

Мобi Дiк, або Бiлий Кит



Herman Melville

Moby Dick



© Д. О. Радiенко, переклад украiнською, 2008

© О. П. Горенко, передмова, 2008

© І. В. Летунiвська, примiтки, 2008

© Л. Е. Чайка, iлюстрацii, 2008

© Ю. Ю. Романiка, художне оформлення, 2012

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Таемницi Бiлого Кита


Кожна нацiональна лiтература мае своiх пророкiв, якi, можливо, i не були належним чином поцiнованi своiми сучасниками, але нащадки вiддали iм данину поваги за те, що вони непохитно вiдстоювали своi власнi принципи й погляди i безкомпромiсно дотримувалися iх у своiй творчостi. Нинi американську лiтературу вже неможливо уявити без постатi Германа Мелвiлла та його роману «Мобi Дiк, або Бiлий Кит», хоча навряд чи ми зможемо охарактеризувати цього представника американського романтизму як суто нацiонального письменника. Вiн належить до когорти тих митцiв, якi перетнули кордони нацiональноi проблематики i замислилися над загальнолюдськими проблемами, наполегливо шукаючи вiдповiдь на тi глобальнi питання, на якi так складно вiдповiсти. Увага письменника була прикута не стiльки до особистостi, скiльки до всесвiту. Передусiм вiн намагався дослiдити «буття вищих сил» у iх iманентнiй сутностi, з’ясувати характер iх впливу на людство, усвiдомити трансцендентальнi явища, якi взагалi неможливо усвiдомити.

Ім’я Мелвiлла можна смiливо поставити поряд з iменами Данте i Мiльтона, Сервантеса i Шекспiра, Толстого i Джойса, а «Мобi Дiк» за рiвнем та масштабом охоплених фiлософських проблем е творiнням такого ж гатунку, як i «Божественна комедiя», «Втрачений рай», «Король Лiр», «Дон Кiхот», «Фауст», «Вiйна i мир» та «Улiсс». Утiм, саме фiлософська глибина роману завадила багатьом сучасникам Мелвiлла адекватно сприйняти цей твiр, який став знаковим не тiльки для американськоi культури ХІХ столiття, але й для творчостi самого автора. І характер цiеi знаковостi – парадоксальний. З одного боку, «Мобi Дiк» пiднiс рiвень нацiональноi лiтератури на небачену висоту, а з другого – внаслiдок малозрозумiлостi для широкого загалу вiн призвiв до рiзкого падiння популярностi автора. І тiльки набагато пiзнiше, вже пiсля його смертi, у 20-тi роки ХХ столiття Мелвiлл привернув до себе увагу великоi кiлькостi критикiв, лiтературознавцiв та читачiв. Вiдтодi i донинi не спадае хвиля iнтересу до творчого здобутку цього талановитого, самобутнього митця.

Народився Герман Мелвiлл 1 серпня 1819 року у Нью-Йорку, у родинi заможного шанованого комерсанта Алана Мелвiлла та Марii Ганзвурт. Предки майбутнього письменника прибули до Нового Свiту ще в серединi XVII столiття. Це були серйознi, багатi, поважнi люди. Його родичi по материнськiй лiнii були нащадками успiшного голландського пивовара Гармена Ван Ганзвурта, чие iм’я було надано однiй з вулиць Нью-Йорка, що бере свiй початок з портовоi набережноi. Дiдусь майбутнього письменника – Пiтер Ганзвурт зажив слави в роки Американськоi революцii, а його син, дядько Германа, банкiр з Олбанi, вiдiгравав помiтну роль у суспiльному життi громади. Серед родичiв по батькiвськiй лiнii вiдзначився майор Томас Мелвiлл, який став прототипом героя твору «Останнiй лист» видатного американського романтика Олiвера Вендета Холмса.

У 1820-х роках Алан Мелвiлл встиг збанкрутувати i йому довелося переiхати з дружиною та вiсьмома дiтьми до Олбанi. Саме тут Герман, третя дитина в родинi, почав вiдвiдувати мiсцеву школу з класичною назвою Академiя. Утiм, перiод навчання був нетривалим, оскiльки його батько не витримав удару долi i помер у 1832 роцi, залишивши родину без засобiв до iснування. Тринадцятирiчним пiдлiтком Герман змушений був шукати роботу кур’ера у банку. Згодом вiн ще отримав змогу навчатися в школi, та коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вiн уже став заробляти на життя сам – працював учителем у початковiй школi, а потiм найнявся матросом на торговий корабель, що курсував на лiнii Нью-Йорк – Лiверпуль. Однак назвати його неосвiченим не можна. Усе свое життя, так само як i його славетний спiввiтчизник Бенджамiн Франклiн, вiн здобував освiту самотужки. Про справжнiй рiвень його ерудицii свiдчать його твори. Ще одним надзвичайно важливим джерелом знань був для нього його власний життевий досвiд.

Так, 3 сiчня 1841 року вiн вирушив на борту новенького китобiйного судна «Акушнет» у тривале плавання пiвденними морями Тихого океану. Але важкi умови життя на кораблi, жорстокiсть капiтана та його помiчника змусили Мелвiлла дезертирувати в липнi 1842 року. Так вiн опинився на Маркiзьких островах, населених племенами канiбалiв. Людожери племенi тайпi, до яких потрапив утiкач, не з’iли бiлошкiрого юнака, а, навпаки, поставилися до нього дуже приязно. Мiсяць спiлкування з канiбалами та втеча вiд них стали основою першого лiтературного твору Мелвiлла – «Тайпi», а його наступнi мандри островами Полiнезii склали сюжет другоi книги – «Ому». Пiсля тривалих випробувань (а за цей час вiн встиг поплавати на австралiйському китобiйному кораблi «Люсi Енн», посидiти у в’язницi на Таiтi, помандрувати Гавайями у пошуках випадкових заробiткiв, попрацювати клерком у Гонолулу), вiн, нарештi, у жовтнi 1844 року на борту фрегата «Сполученi Штати» повернувся до Нью-Йорка.

Мелвiлл не заробив грошей у тривалих мандрах, але накопичив величезний запас вражень, якi й вирiшив записати та надрукувати. Лiтературним дебютом Мелвiлла, як уже зазначалося, стали автобiографiчнi романи «Тайпi» (1846) та «Ому» (1847). Екзотика пiвденних островiв Тихого океану, захоплюючi пригоди, динамiка подiй – усе це сприяло миттевiй популярностi письменника-початкiвця, сформувало його реноме як автора пригодницькоi лiтератури. Напевно, саме невiдповiднiсть його наступних творiв стереотипам пригодницького жанру i призвела до непорозумiння мiж автором та читацьким загалом. Коли вiн, i це цiлком зрозумiло, став розширювати i поглиблювати своi знання, намагаючись використати досвiд найкращих фiлософiв, письменникiв, драматургiв i поетiв у своiх творах, то невдовзi вiдчув падiння iнтересу до свого доробку. Ще стримано-доброзичливо були сприйнятi два наступних романи – «Редберн» (1849) та «Бiлий бушлат» (1850). Цi твори, написанi на основi бiографiчного матерiалу, належали до жанру «морського» роману, який у творчостi Мелвiлла набув цiлковито новоi якостi. Море в американського романтика перетворювалося на могутню стихiю, яка розкривала повною мiрою справжню сутнiсть кожноi людини. Вражаючi деталi, рельефнiсть сюжетного малюнка, широке коло асоцiацiй, алегорiй та символiв сприяли зображенню реалiстичноi картини подiй, якi все ще бентежили читацьку уяву. Втiм, уже роман «Мардi», надрукований 1849 року, пройшов поза увагою сучасникiв. Частково в цьому винен сам автор, який дещо прямолiнiйно проiнтерпретував основну гносеологiчну тезу романтикiв – «уява – найкоротший шлях пiзнання iстини». І хоча ця теза здавалася цiлком продуктивною в теоретичному планi, лiтературна ii реалiзацiя призвела до художньоi поразки. Але, незважаючи на цей факт, можна з упевненiстю констатувати, що всi п’ять книг, створених протягом перших п’яти рокiв лiтературноi кар’ери, засвiдчили стрiмкий прогрес Мелвiлла як мислителя i справжнього майстра художнього слова.

Як уже зазначалося, роман «Мобi Дiк, або Бiлий Кит» (1851) також не додав слави його авторовi, хоча нинi цей твiр уважають вершиною його творчостi. Сучасники, напевно, не могли зрозумiти цей шедевр, який випереджав свiй час, вони не могли анi осягнути, анi погодитися з неортодоксальною картиною свiту, запропонованою письменником. Не стали подiею в лiтературному життi Америки i наступнi романи Мелвiлла: «П’ер» (1852), у якому вже помiтна криза свiтовiдчуття автора; «Ізраiль Поттер: п’ятдесят рокiв вигнання» (1855), написаний у дещо iронiчних та песимiстичних тонах; «Шарлатан» (1857), сповнений гiркоi сатири на людську тупiсть, лицемiрство, скнарiсть та ницiсть. До цього перелiку слiд додати i збiрку оповiдань, яка вийшла 1856 року окремим виданням. До неi, зокрема, увiйшли такi добре вiдомi нинi повiстi, як «Писар Бартлбi», «Бенiто Серено» та «Енкантадас».

Узагалi, пiсля 1857 року, вiдчувши власну поразку на нивi прозовоi творчостi, обтяжений родиною i боргами, Мелвiлл покинув писати i пiсля кiлькох спроб читати лекцii влаштувався, врештi-решт, на нью-йоркську митницю наглядачем. Вiльний час вiн в основному присвячував поезii, яка, однак, не дала йому визнання. За цi роки були надрукованi двi його поеми – «Кларель» (1876) i «Тимолеон» (1883), а також двi поетичнi збiрки – Картини вiйни» (1866) та «Джон Марр та iншi моряки» (1888). Єдиним прозовим твором у цей перiод була написана ним незадовго до смертi невеличка повiсть «Бiллi Бадд». Вона побачила свiт тiльки в 1924 роцi. Тодi ж уперше були опублiкованi i близько вiсiмдесяти вiршованих творiв. Помер Мелвiлл у 1891 роцi, i в некролозi сповiщалося про смерть заслуженого митника, який провiв молодi роки серед канiбалiв.

Так, Мелвiлл-митник справдi помер 1891 року, але Мелвiлл-письменник залишився жити у своiх творах, найзмiстовнiшi з яких, очевидно, тiльки сьогоднi можуть знайти свого читача i захопленого поцiновувача. Утiм, досi деякi твори Мелвiлла викликають суперечки. Особливо це стосуеться роману «Мобi Дiк». Кожне поколiння критикiв намагаеться дати свою iнтерпретацiю цього твору, i кожна iнтерпретацiя мае право на iснування. Велика iх кiлькiсть свiдчить про гносеологiчну гнучкiсть i онтологiчну глибину роману, який став унiверсальною загадкою, що бентежить уяву кожного наступного поколiння, примушуе замислитися над багатьма проблемами, активно залучитися до процесу iх розв’язання.

Попри те що бiльшiсть критикiв е одностайними у своiй думцi про монолiтнiсть роману, вони, проте, вiдзначають жанрову рiзноплановiсть й оповiдальну неоднорiднiсть його структури. Читати «Мобi Дiк» важко, основна фабула е розмитою, ii постiйно порушують численнi вiдступи iнформацiйно-довiдкового характеру: анатомiчнi деталi будови китiв, подробицi iх промисловоi переробки, технiка полювання на них, фiлософськi сентенцii, притчi, роздуми про долю людини. Окрiм того, роман насичений iменами рiзних персонажiв, чиi функцii здаються деяким дослiдникам зайвими й незрозумiлими. Це, на iхню думку, породжуе «моменти, що не стикуються». І справдi виникае враження, що Мелвiлл якось не продумав структуру цiеi книги, ба навiть гадки не мав створити «емоцiйний ефект», розрахований на неперервнiсть читацького сприйняття, про що писав ще Едгар По. Але насправдi це зовсiм не так.

Над жодним iншим твором не працював письменник так напружено i з такою самовiддачею, натхненням. Вiн розпочав роботу над текстом у лютому 1850 року i вже у травнi сповiстив свого товариша Рiчарда Генрi Дану про те, що написав половину книжки про мандри на китобiйному суднi. У червнi вiн пообiцяв закiнчити твiр десь до кiнця жовтня. Однак роман був завершений тiльки через рiк i надрукований у Лондонi 18 жовтня 1851 року. Що ж змусило автора так довго працювати над уже майже завершеним твором? Що так кардинально змiнило його творчий графiк, досить напружений, оскiльки в цей час вiн був уже одружений, його родина розросталась i вiн на позиченi грошi купив великий маеток, де i народився його другий син? Йому потрiбнi були грошi, а вiн, попри все, працював i працював над новим романом.

Рiч у тiм, що саме в цей час Мелвiлл вiдчув себе справжнiм письменником, який несе вiдповiдальнiсть за своi твори не перед сучасниками, а перед майбутнiми поколiннями. І сформувати такий погляд йому допомогло спiлкування з Натанiелем Готорном, уже вiдомим на той час митцем, у якому Мелвiлл одразу ж знайшов однодумця. Готорн певний час належав до гуртка трансценденталiстiв, очолюваного Ральфом Емерсоном. Трансценденталiсти вiрили в iснування вищоi сили – Над-душi (Over-Soul), яка наповнюе своею енергiею весь Всесвiт. І якщо людина всiм своiм еством буде прагнути до цiеi вищоi сили, вона зможе досягти досконалостi, бо й сама природа побудована за законами гармонii й довершеностi. Проте Готорновi був бiльше притаманний манiхейський погляд на людину, у чиему серцi поряд зi свiтлими, добрими прагненнями можуть чаiтися темнi сили всесвiтнього Зла. Такий погляд подiляв i Мелвiлл. Так, як i герой його найулюбленiшого готорнiвського оповiдання «Молодий Браун» (Young Goodman Brown), вiн вiдчайдушно шукав вiри. Йому справдi потрiбна була вiра, навiть iз суто прагматичних мiркувань, позаяк його новий статус землевласника, батька родини наполегливо диктував потребу дотримуватися традицiйних правил та принципiв. Його внутрiшнi пошуки, сумнiви й прозрiння суперечили його власним почуттям обов’язку перед дружиною, дiтьми, суспiльством. Оцей внутрiшнiй авторський конфлiкт був повною мiрою перенесений на сторiнки твору, над яким вiн так амбiтно працював i який присвятив Натанiелю Готорну.

Саме рiзновекторнiсть його прагнень, дух бунтарства та вимушений конформiзм моделювали структуру його найкращого роману, змусили глибоко замислитися над тим, як такi рiзноцентровi сили можна врiвноважити i примирити в межах одного твору. І вiн таки спромiгся це зробити. Отже, «нестиковка» деяких деталей i моментiв пояснюеться аж нiяк не недбалiстю автора, а скорiше неадекватнiстю наших пiдходiв до його оцiнки. Адже у складнiй моделi цього доробку, у цiлiсностi й гармонiйностi якого нiхто iз критикiв нiколи не сумнiвався, були задiянi своi закони, що вiдрiзнялися вiд звичних законiв жанровоi чистоти, оповiдальноi однорiдностi та композицiйноi чiткостi. І тому авторський задум, який об’еднав рiзнi стратегii в межах одного лiтературного тексту, вилився в досить складну оповiдальну структуру, у якiй тiсно переплiтаються самодостатнi та аутентичнi сюжетнi лiнii. Найбiльш важливими е три з них. Центральною е лiнiя Ахав[1 - У нашому перекладi роману – Ахаб (примiт. ред.).] – Мобi Дiк, саме вона створюе те енергетичне поле, що пiдтримуе динамiку всiх iнших композицiйних блокiв твору. Ця лiнiя частково збiгаеться з манiхейською iдеею постiйноi боротьби Свiтла й Темряви, всесвiтнiх Добра i Зла, яку автор подiляв з Готорном. Друга лiнiя – це лiнiя Ізмаiла, i вона втiлюе зовсiм iншу iдею – iдею християнського примирення i покори. І хоча ця лiнiя е тiсно пов’язаною з першою, не можна iгнорувати ii самодостатностi, оскiльки це може призвести до перекручення авторськоi iнтенцii. І третя лiнiя – це лiнiя фонова. Вона е оповiддю про китобiйний промисел i вводить у структуру роману як художньо-узагальнений, так i фактологiчний матерiал про китобоiв, iхнi долi, про кораблi та китiв. Оповiдь про китiв виконуе стрижневу, iнтегруючу функцiю для двох iнших сюжетних блокiв, вона «перешкоджае драмi, що розвиваеться, скочуватися у свiт, з яким у нас не було б нiчого спiльного».

Можна знайти й iншi пiдходи до визначення компонентiв складноi структури цього твору, але результат буде такий самий. Тут слiд узяти до уваги ще один факт. Коли американський романтик працював над Мобi Дiком, вiн уперше прочитав Шекспiра – сiм томiв його п’ес. Позначки на сторiнках красномовно свiдчать про величезну внутрiшню роботу, до якоi твори великого англiйського драматурга спонукали Мелвiлла. Проблеми шекспiрiвських трагедiй – сутнiсть i значущiсть людини, масштаби особистостi, природа Зла у свiтi й шляхи боротьби з ним – були надзвичайно суголосними думками й сумнiвами самого Мелвiлла. Вплив Шекспiра вiдчуваеться в лексицi, структурi й ритмiцi авторського мовлення, способах побудови характеру персонажiв. Мелвiлл добре засвоiв ключовий принцип шекспiрiвськоi драматизацii – виносити на перший план емоцii, переживання та страждання головного героя. Цей насичений потiк почуттiв е таким потужним, що нiби окреслюе окремий план дiйства. Загальне дiйство найкращих шекспiрiвських трагедiй е своерiдною похiдною взаемовпливу принаймнi двох дiйових планiв, якi створюють силове драматичне поле. Принцип формування унiкального силового драматичного поля можна виявити i в романi «Мобi Дiк». Цей твiр можна розглядати як «драму в драмi». Зовнiшню драму становлять подii, що вiдбуваються з Ізмаiлом, який у цьому разi е не тiльки оповiдачем, наратором, але й дiйовою особою, що бере певну участь (незначну) у перебiгу подiй внутрiшньоi драми. Окрiм того, Ізмаiл виконуе ще й роль спостерiгача, який уважно стежить за дiйством i набувае певного морального досвiду. Таким чином, читача «Мобi Дiка» можна розглядати як глядача, що спостерiгае за тим, як iнший глядач (Ізмаiл) простежуе драму (боротьбу мiж Ахавом та Мобi Дiком), i тим, що в результатi цих спостережень вiдбуваеться з ним самим, Ізмаiлом. Перебiг обох драм поеднують спiльнi декорацii – морськi пейзажi, оповiдання про китiв та китобiйний промисел. Виконанi вони не мовою фарб, а фарбами мови, мають потужний емоцiйно-поетичний заряд, налаштовують на урочисто-пiднесене сприйняття лiтургii стихiй. Це водночас i декорацii, i увертюра, якi передують подiям. Дiйство ще не розпочалося, а читачi вже мають змогу ознайомитися з iнформацiею про китiв iз рiзних джерел: достовiрних спостережень, мiфiв, фiлософських праць. Кити змальовуються як мiстичнi, таемничi iстоти, такi собi чудовиська-левiафани, дивовижнi створiння, якi живуть у глибинах океану i символiзують сили природи. Читач неквапливо просуваеться в новий свiт, напрочуд ретельно придивляючись до всiх деталей його своерiдного iнтер’ера. Прихильник динамiчного маскульту може швидко стомитися вiд прискiпливоi уваги етнографа, iнколи серйозноi, iнколи iронiчноi, але завжди грунтовноi. Уся iнформацiя про анатомiю та фiзiологiю китiв, про iх життя i звички, про специфiку iх використання у промисловостi становить один рiвень декорацiй цiеi драми. Другий рiвень створюють зображення океану, то поетично-лiричнi, як у главi «Симфонiя», то фiлософськi, а то психологiчно-метафоричнi.

У знаменитому «Солярисi» Станiслава Лема, а згодом в однойменному фiльмi генiального Андрiя Тарковського тема океану як живоi, чуттевоi плотi, здатноi накопичувати й вiдтворювати людськi страждання i людську любов, прозвучала особливо проникливо й сучасно. Вразливiсть единого океану загальнолюдськоi душi, про iснування якоi ще сiмнадцять столiть тому так натхненно писав Плотiн, була логiчно доведена цими митцями за всiма законами вiртуальноi реальностi. Ідея «Софii» як мудроi людськоi всезагальностi, котра все життя супроводжувала релiгiйно-фiлософський пошук Володимира Соловйова, набула в iнтерпретацii Андрiя Тарковського особливо виразних художнiх обрисiв. Вiн показав, як треба виховувати в собi здатнiсть дивитися на людство i на нашу планету очима Бога. Однак ще ранiше саме Мелвiлл у абсолютно сучасному стилi, вирвавшись iз полону мiстичного часу i простору, змалював океан як хвору совiсть великоi свiтовоi душi, що попереджае у розпачi за тяжкi грiхи й муки, якi вона вчинила. А грiхом свiтовоi душi е людина, яка i на сушi, i на морi «е вбивцею». Вбивство китiв – це i грiх, i комерцiйна реальнiсть буття. З одного боку, вбити кита – це знищити цiлий свiт, а з другого – придбати велику кiлькiсть корисних для життя людини речей. Полювання на китiв – це величезний, смертельний ризик, це виклик силам природи, це майже героiзм. Але в основi цього героiзму лежить комерцiйний iнтерес. І ставлення у Мелвiлла до комерцiйного боку китобiйного промислу е все ж бiльш негативним, нiж позитивним.

Наголосивши на глибиннiй несумiсностi китобiйного промислу зi справжнiм християнством (до чого вiн ще не раз повернеться у своiх роздумах), Мелвiлл вiдправляе читачiв слiдом за членами команди «Пекводу» в далеку мандрiвку морями й океанами. І там, на тлi непередбачуваноi стихii, розiгруе свою головну драму.

Стрижнем головного дiйства, головноi драми став конфлiкт мiж Ахавом та Мобi Дiком.

Не випадково письменник дае своему героевi iм’я Ахав. Бiблiйний Ахав уславився своею непокорою. Для нього комфорт i матерiальнi цiнностi – вищi за закони Божi. І саме тому його було жорстоко покарано. Ахав Мелвiлла також протистоiть Господу. Вiн потерпае вiд невилiковноi хвороби – ненавистi до Мобi Дiка. Ця ненависть – грiшна, бо грунтуеться на потураннi своiм ницим пристрастям. Романний Ахав не е легкодухим, як його бiблiйний прототип. Вiн монолiтний у своiй всепоглинальнiй пристрастi, i всi його вчинки й дiяння: обман членiв команди, компаньйонiв – власникiв судна, Старбака – спрямованi на досягнення единоi мети – знищення ненависного Бiлого Кита. Нiякi пророцтва не можуть вплинути на рiшучiсть Ахава продовжити своi пошуки Бiлого Кита. У цьому вiн близький до свого бiблiйного тезки, на якого не впливали нiякi пророцтва чи застереження. Із усiх пророцтв вiн вiрив тiльки тим, якi потурали його примхам. Мелвiллiвський Ахав не вiрив навiть своему найближчому пiдручному – Федаллу. Навiть коли справдилися всi лиховiснi пророцтва парса, вiн все одно не полишае своеi мети. І важко усвiдомити, що ним рухае: невситима жага помсти чи то почуття обов’язку. Але перед ким або чим – на це питання немае однозначноi вiдповiдi. Утiм, те, що рухае ним, змушуе його пожертвувати не тiльки своiм власним життям, але й життям усiеi команди.

У цьому контекстi капiтан «Пекводу» – богоборець, але його богоборство набувае рис парадоксальностi. Сам про себе вiн говорить: «Я повстаю проти мого Господа, пiдкоряючись йому». А трохи ранiше вiн заявляе своему першому помiчниковi: «Ахав завжди Ахав», наголошуючи таким чином, що його iм’я не тiльки е його сутнiстю, але й мiсiею, яку на нього покладено. Вiн прямо вказуе, що його iм’я уособлюе якусь заданiсть, запланованiсть його подальшоi поведiнки, – нiби якийсь незбагненний задум пiдштовхуе його до непокори. Це «щось» сильнiше за Ахава, непiдвладне його волi. Якою ж е природа цiеi сили? Яку iдею хотiв автор розкрити цим образом? Ту, що гординя е характерною рисою, притаманною бiльшостi представникiв роду людського? А може, це е власний прорив Мелвiлла крiзь десятилiття, через науковий детермiнiзм до пiзнавального нiгiлiзму, до розумiння трансцендентальностi не у вузьких межах християнства, а в широких межах онтологii? Що е буття, якi закони його визначають? Чи е християнська iдея справдi унiверсальною i всеосяжною, чи ж iснуе якийсь iнший порядок, нам не вiдомий i набагато ширший за релiгiйнi поняття i принципи? Може, iснуе бiльш могутня сила, нiж Бог, i такою силою е Доля? Тому Ахав завжди, як запрограмовано цим iм’ям, йтиме проти Бога покори, моралi й здорового глузду. Вiн е посланцем Долi. «Так судилося. Ми з тобою вже зiграли своi ролi в цiй драмi за мiльйон рокiв до того, як почав котити своi хвилi цей океан. Дурню! Я тiльки солдат Долi; я виконую ii накази». Однак, протиставивши всемогутнiсть Долi Божому провидiнню та звiвши земне людське щастя до щасливого випадку, Ахав так i не дае вiдповiдi на дуже важливе питання: а що буде, зрештою, пiсля задоволення людськоi гординi, пiсля «перемоги» над Богом у захопливiй «грi без правил»? З ким людина залишиться сам на сам у безмежному Всесвiтi? І, зрештою, чий наказ вiн виконуе насправдi: свiй власний, наказ Долi чи ще якогось iншого втаемниченого законодавця? А найголовнiше, яким чином переможець-одинак пiсля своеi славноi перемоги мае повестися з iншими людьми, з усiм людством? Образ Ахава водночас i пiдтверджуе, i спростовуе етичний принцип Канта, що полягае в тому, що «людина i взагалi кожна розумна iстота е межею в собi, а не лише якимось iнструментом, пiдпорядкованим iнтересам тiеi чи iншоi волi». Мелвiлл i не намагаеться розставити всi крапки над «i» й остаточно прояснити ситуацiю з Ахавом або Мобi Дiком. Свiт його героiв не може бути реальним, вiн iлюзорний i тому постiйно змiнюе своi контури.

Книга насичена вказiвками на загадковi символи прадавнiх знань, що поеднують египетськi iероглiфи з вiзерунками на шкiрi китiв, незрозумiлими знаками на дублонi й татуюванням Квiквега. До iероглiфiчноi знаковоi системи включаються пiрамiди, кити, Квiквег, Ахав i Мобi Дiк. Квiквег увесь обмальований татуюванням, що «було витвором нинi покiйного пророка i вiщуна в нього на батькiвщинi, який iероглiфiчними знаками записав на тiлi Квiквега всю космогонiчну теорiю разом iз мiстичним трактатом про мистецтво пiзнання iстини». Такi самi iероглiфiчнi знаки копiюе тубiлець i на кришцi труни, що призначена для його поховання в морськiй безоднi. Тi iероглiфи, якi вiн накреслив на кришцi, також можна тлумачити як тексти саркофагiв. Але оскiльки пiсля одужання Квiквега труна перетворюеться на рятiвний буй, то ця «рятiвна труна» стае сучасною реплiкою египетськоi пiрамiди, яка довiку зберiгае своi таемницi. Коли загублений рятiвний буй замiнюють труною, це стае провiсником швидкоi загибелi судна та його команди.

Іероглiфiчнi знаки перетворюються на iнструмент об’еднання рiзних образiв у межах единоi iдеi, i це дае змогу осмислити цю iдею по-новому. Так само, як i об’екти, на яких вони накресленi, iероглiфи вказують на iснування таемницi, що не може бути розгаданою простими смертними.

У главi 68-й в усiх деталях i подробицях розповiдаеться про особливостi китовоi шкiри. Там зазначено, що в кашалотiв, а саме до цього сiмейства належить i Бiлий Кит, шкiра поцяткована якимись дивними знаками. Причому цi знаки покривають не верхню прозору плiвку китовоi шкiри, а немов «намальованi просто на тiлi» кита. Ізмаiл вважае, що цi лiнiйнi знаки можна назвати iероглiфiчними, оскiльки «якщо таемничi вiзерунки на стiнах пiрамiд називаються iероглiфами, то це слово кладеться тут якнайкраще». Пiзнiше автор зауважуе, що бачив iероглiфи й на хребтi того кита, чий кiстяк був виставлений тубiльцями для поклонiння на одному з островiв. Трансцендентальний характер кашалота виявляеться i в його зовнiшностi, зокрема в його широкому, просто неосяжному чолi, при спогляданнi якого «гострiше вiдчуваете могуття Божества i силу зла». Велич цього чола знову-таки пов’язуеться з iероглiфами, розшифрованими Шампольйоном. Але нiякий Шампольйон, на думку оповiдача, не може «розшифрувати египетськi таемницi обличчя людини, та й будь-якоi живоi iстоти», причому одразу уточнюеться, що «кашалот – Сфiнкс для фiзiономiстiв». Вiдтята голова кашалота так нагадуе «Сфiнкса в пустелi», що Ахав шанобливо звертаеться до неi iз проханням розкрити йому таемницю «глибинних основ свiту», де «тлiють у забуттi iмена i кораблi, де похованi таемницi надii та iржавi якорi». Окрiм того, кашалота зi Сфiнксом об’еднуе i «пiрамiдальне мовчання».

Якщо iероглiф е згорнутим кодом, закритим для розумiння й iнтерпретацii, то золотий дублон, прибитий до щогли «Пекводу» як «талiсман Бiлого Кита», вже тлумачиться рiзними членами команди, хоча жодна з iнтерпретацiй не може претендувати на те, щоб вважатися iстиною в кiнцевiй iнстанцii. Тож коли розшифровка дублону е «багатозначною» i неправильною по сутi, то що ж казати про розшифровку iероглiфiв Мобi Дiка.

Єгипетська символiка дае змогу прояснити авторську iнтенцiю – роздiлити Всесвiт на двi частини – свiт iероглiфiв i свiт побутово-старозавiтний. Перший iснуе поза нашим полем сприйняття. У ньому дiе iнша знакова система, а отже, й iншi закони буття, що належать вiчностi. Людина нiколи не зможе пiзнати цей свiт. Його пiзнання можливе лише на якiйсь короткiй дiлянцi, що вимiрюеться окремим людським життям. Але таке пiзнання е не повним, а лише частковим, i з цим слiд рахуватися. За такоi ситуацii реальне пiзнання неможливе. Але можливим е сподiвання на волю. Утiм, хiба це не так для всiх?

Цiлком вiрогiдно, що Мелвiлл запозичив iм’я для свого кита зi статтi Іеремii Рейнолдса «Моха Дiк, або Бiлий Кит iз Тихого океану», що була надрукована 1839 року в журналi «Нiкербокер» («Knickerbocker»). Навряд щоб письменник, неабияк зацiкавлений об’ектом свого дослiдження, мiг не помiтити це дуже цiкаве для нього джерело iнформацii. У статтi розповiдалося про перуанський культ кита Mocha Dick. Вважалося, що перша частина iменi пов’язана зi свiтлою сутнiстю Mocha-матерi, а друга – Dick – iз темною. Таким чином, загадковий Бiлий Кит розглядався як поеднання двох сутностей – Добра i Зла. Однак у романi Мелвiлла кит на iм’я Мобi Дiк не е агресивним, вiн скорiше вiдбивае агресiю Ахава, чому нiби сприяе його бiла шкiра. Бiлий Кит являе собою ще бiльш давню силу, нiж сила Прометея-богоборця або ж Ахава, що потурае своiм пристрастям. Адже, як зауважуе Ізмаiл, «гарпун Ахава пролив кров, древнiшу вiд фараоновоi». А може, Мобi Дiк е втiленням авторського бажання помститися всiм, хто бере участь у цiй антигуманнiй бойнi, у цьому антихристиянському промислi?

Старбак резонно говорить Ахавовi на третiй день переслiдування кита: «Мобi Дiк не переслiдуе тебе. Це ти, ти женешся за ним, мов божевiльний!». У цiй фразi ми вiдчуваемо авторськi iнтонацii, якi свiдчать про те, що сам Мелвiлл бiльшою мiрою був на боцi китiв. І його позицiя як дослiдника-аматора цiлком вiдповiдала сучасним знанням про китiв, згiдно з якими кашалоти та iншi великi кити намагаються уникати навiть випадковоi можливостi завдати шкоди людинi, яка плавае поряд. Для Мелвiлла Бiлий Кит – це тотем Свiтового океану, торкатися якого е для людини найсуворiшим табу. Нерозумiння цього торуе дорогу до загибелi внаслiдок помсти духiв океанських глибин.

Ізмаiл захоплюеться силою i величчю Бiлого Кита, вiн говорить про його бiлизну не як про патологiю, а як про диво. Мобi Дiк з’являеться як великий бог, чие мармурове тiло вигинаеться на якусь мить, як арка Вiрджинського мосту. І особливо красиво його слiпуче бiле тiло вирiзняеться на тлi блакитного моря опiвднi.

Бiлий Кит постае перед читачами як якась вища, трансцендентна сила. Але це не християнська трансцендентальнiсть божественного, що може пiзнаватися тiльки вiрою, як це вiдбуваеться в трактуваннi Емерсона, а давня, темна, непiзнана трансцендентальнiсть. Проте цi два види трансцендентальностi можуть спiвiснувати. Пiдтвердженням цьому е порятунок Ізмаiла. Мобi Дiк i Ахав належать до iншоi стихii, якоi не може осягнути розумом людина. Обидва вони належать пiрамiдам, а iероглiфи – це загубленi ключi до них обох. Тому в якомусь аспектi вони е ближчими один одному, нiж представникам iншоi системи. Характер цiеi близькостi, так само як i характер цього протистояння, залишаеться таемницею. Це втiлення якогось вищого порядку, вищоi волi, емiсарами якоi вони е. Спрощено-популiстським аналогом такого протистояння можна вважати кiнострiчки про Термiнатора, оскiльки в них реалiзуеться iдея едностi абсурдних, незрозумiлих явищ одного часового вимiру з подiями вимiру iншого. «Мобi Дiк» – це також свого роду фантастика, але бiльш грандiозна у своему задумi, позаяк вона стосуеться проблем не одного iсторичного перiоду, а розвитку цивiлiзацii в цiлому в його онтологiчних та епiстемологiчних аспектах.

Певною мiрою можна розглядати Ахава i Мобi Дiка в контекстi дихотомii, як розщеплення однiеi особистостi, як полюси одного явища – одвiчноi грiховностi, злоби, мстивостi, непокори, бунтарства, агресивностi людини. З такого погляду цi два образи становлять едине цiле, едину особистiсть, яка приховуе пiдсвiдоме й темне, що його Готорн розглядав на вiдстанi вiдчуження, а Мелвiлл аналiзував за допомогою збiльшувального скла. І тому цей твiр взагалi можна розглядати як монороман з единим героем, котрий страждае вiд власного божевiлля i перебувае в постiйному конфлiктi з самим собою. Це, зрештою, призводить його до самогубства. Унiверсальнiсть роману полягае в тому, що вiн, з одного боку, нагадуе ренесансну трагедiю з внутрiшнiм конфлiктом – боротьби з самим собою, а з другого – психологiчний трилер модерного i навiть постмодерного гатунку.

Широта фiлософського змiсту дае змогу розтлумачити i сам корабель, i Бiлого Кита як своерiднi алегоричнi символи державностi. Адже ще Арiстотель у своiй славнозвiснiй «Полiтицi» далекоглядно зауважував, що громадянин перебувае в такому ж вiдношеннi до держави, як моряк на суднi – до решти екiпажу. І благополучне плавання – це мета, до якоi прагнуть усi моряки разом i кожний з них зокрема. Таким чином, Ахав, який не турбуеться про благополучне завершення плавання, е поганим очiльником для своеi команди. Томас Гоббс, англiйський фiлософ XVII столiття, пiшов у своiх державницьких фантазiях ще далi, коли порiвняв Державу з Левiафаном. Вiн проголосив, що «мистецтвом створений той великий Левiафан», який називаеться Республiкою, або Державою, i який е лише штучною людиною. У цього Левiафана верховна влада, яка дае життя i рух всьому тiлу, е штучною душею. Той, хто повинен правити цiлим народом, мае збагнути в самому собi не ту чи iншу окрему людину, а людський рiд. Мелвiлл цi споконвiчнi завдання вирiшуе по-своему i стверджуе, що краще вмiстити в собi i «окрему людину», i увесь «людський рiд» одночасно. Окрiм того, у вiдкритому океанi життя треба правильно розумiти й саму стихiю, збагнути ii внутрiшню логiку та гармонiю. Інакше ти не зможеш iй протистояти i твiй корабель не вцiлiе.

Уже стало певним стереотипом при аналiзi роману «Мобi Дiк» акцентувати увагу переважно на опозицiйнiй лiнii Ахав – Мобi Дiк, що автоматично постулюе домiнанту манiхейських, зороастрiйських поглядiв автора. Роль Ізмаiла обмежуеться скромною роллю оповiдача, який повинен просто детально висвiтлювати весь перебiг подiй. Однак у такому разi повнiстю iгноруеться той факт, що саме iменем цього персонажа починаеться i завершуеться твiр. Романний простiр стае хронотопом екзистенцiйного досвiду Ізмаiла, i тому з таким же правом ми можемо вважати саме його не тiльки оповiдачем, але й головним героем оповiдi. Однак змiщення акцентiв з лiнii Ахав – Мобi Дiк на лiнiю Ізмаiла автоматично приводить до кардинальноi змiни iнтерпретацii авторськоi iдейно-фiлософськоi iнтенцii. При такому змiщеннi темний манiхейський свiт роману, iманентно незбагненний i ворожий, одразу ж змiнюеться суворим, але логiчно виправданим свiтом Старого Заповiту, верховенство якого так чи iнакше встановлюеться автором. Бiльше того, можна говорити, що манiхейсько-зороастрiйська лiнiя пригнiчуеться християнською. Це пiдтверджуе лист Мелвiлла до Готорна, що був написаний пiд час завершення роботи над романом, тобто тодi, коли творчий задум письменника вже повнiстю сформувався: «Я прихильник серця. До бiса – розум. Краще вже бути сердечним дурнем, анiж розумним Юпiтером. Причина, чому бiльшiсть людей боiться Бога, полягае в тому, що вони не довiряють його серцю i уявляють його розум чимось на кшталт часового механiзму, а тому таемно недолюблюють його».

І на цьому тлi iм’я Ізмаiл е найбiльш виправданим як бiблiйним дискурсом, так i романним. З одного боку, вiн спiввiдноситься iз «пiрамiдальною» системою наративу про Ахава та Мобi Дiка, адже, згiдно з текстом Старого Заповiту, його мати була египтянкою. І саме тому вiн мае право оповiдати про драматичнi подii, що розгортаються в iншiй знаковiй системi – системi пiрамiд та iероглiфiв. Але, з другого боку, його образ повнiстю вкладаеться в бiблiйну схему, е iдентичним iй, i ця бiблiйна конотацiя пiдтверджуеться другою за значущiстю сюжетною лiнiею роману – лiнiею Ізмаiл – «Рахiль». Становлення цього образу вiдбуваеться через самопiзнання в контекстi бiблiйноi традицii. Не випадково епiграфом до «Епiлогу» е фраза з «Книги Іова»: «І врятувавсь лиш я один, щоб сповiстити тебе про це». Оскiльки головним персонажем «Епiлогу» е Ізмаiл, то ми не помилимося, коли припустимо, що саме на нього переноситься емоцiйно-моральний заряд цитати. Адже порятунок Ізмаiла не е кiнцевим епiзодом, що увiнчуе оповiдь про зовсiм iншi подii. Це кульмiнацiя окремоi оповiдi, що переривчастою лiнiею пронизуе весь роман.

Використання iменi Ізмаiл у фiналi роману разом з iншим бiблiйним iм’ям Рахiль не може бути випадковiстю. Їх поеднуе iдея сирiтства (втрати батькiв в Ізмаiла та дiтей – у Рахiлi). Утiм, Рахiль належить до обраного Богом народу, а Ізмаiл – не належить. Фiнальна сцена, в якiй корабель «Рахiль» пiдбирае Ізмаiла, е переконливим доказом прийняття останнього в лоно обраних i завершення його сирiтства. Це дае змогу стверджувати, що автор хотiв продемонструвати нам певний життевий досвiд свого героя, донести до читача його глибинний моральний сенс.

На початку роману йдеться про вибiр Ізмаiлом судна з найбiльш прийнятною назвою. Але чим може привабити назва вимерлого iндiанського племенi – «Пеквод»? Проте Ізмаiл, обираючи «Пеквод», по сутi, повторюе досвiд Адама i Єви, якi вiддають перевагу пiзнанню та смертi, вiдкидаючи незнання i вiчне життя. Це е своерiдною новою iнтерпретацiею мiльтонiвського «Втраченого раю», але акценти залишаються старими. Пiсля життя вигнанця в колективi з iншими парiями Ізмаiл знаходить-таки свiй «Paradise Regained» (вiднайдений рай).

Якоюсь мiрою фабулу наративноi лiнii Ізмаiл – «Рахiль» можна розглядати як екзистенцiйно-пiзнавальну метафору покарання Йони, якого проковтнув кит. Якщо розглядати «Пеквод» у системi метафоричного ряду корабель – людство, корабель – кит, то можна плавання на кораблi сприйняти як вiдчуження не тiльки вiд цивiлiзацii, але й вiд християнського свiту взагалi. У такому разi темрява китового черева (ситуацiя Йони) – це, по сутi, стан грiховноi душi, вiдiрваноi вiд свiтла Божоi любовi, це стан загубленостi й невизначеностi, неволi й невiгластва. Згадаемо шекспiрiвське: «Немае темряви, е тiльки невiгластво». Адже яким iншим чином можна було так яскраво i переконливо продемонструвати вiдчуженiсть вiд Божоi милостi, нiж плавання на цьому канiбальському суднi? Для Мелвiлла глибока дидактика цiеi iсторii е цiлком очевидною. Вiдчуження вiд Бога – це грiх гординi, що призводить до безоднi зневiри. Саме проти цього застерiгае отець Мепл, звертаючись до своеi пастви, i в тому числi до Ізмаiла. На прикладi покарання Йони вiн переконуе присутнiх, що «той пiзнае благодать, хто хоче належати Боговi, а не той, хто хоче бути Богом». Залишаючи свiт християнськоi цивiлiзацii, Ізмаiл, як i Йона, потрапляе в потойбiчну реальнiсть, у нове середовище, де не дiють християнськi заповiдi «не вбивай», «не пiддавайся гординi». Як i Йона, вiн перебувае у станi невизначеностi, своерiдноi «пiдвiшеностi». Вiн повинен оповiдати про подii, в яких сам не бере участi i на якi, тим паче, не спроможний вплинути. Оптимiзм Мелвiлла полягае в тому, що вiн дае своему оповiдачевi iм’я «Бог чуе». Ізмаiл, пройшовши складний шлях випробувань i зазнавши поразки (хоча й не своеi власноi, а поразки соцiуму, до якого вiн прибився), знаходить свiй вимушений порятунок у поверненнi до тих норм i цiнностей, якими вiн спочатку знехтував. Саме до такого прочитання пiдштовхують нас i алюзii на Йону, i бiблiйнi конотацii iменi Рахiль. Можна навiть припустити, що автор певною мiрою ототожнював себе iз врятованим Ізмаiлом. Таке припущення мае певний сенс, позаяк саме пiд час роботи над «Мобi Дiком» Мелвiлл увiйшов у новий, на жаль, дуже короткий, перiод свого життя – перiод стабiльностi i виваженостi, оптимiстичних очiкувань. Його власнi пошуки начебто увiнчалися успiхом, i вiн перенiс це вiдчуття збалансованостi на композицiю свого лiтературного твору. Зiткнення двох оповiдальних лiнiй утворюе певну рiвновагу. Лiнiя Ахав – Мобi Дiк, динамiчна, трагiчна, вибухова, емоцiйна, призводить не тiльки до колапсу сюжетного, а й до колапсу читацьких очiкувань, стверджуе манiхейський песимiзм. Лiнiя Ізмаiла е статичною, трохи одноманiтною i навiть, можна сказати, непомiтною. Але за допомогою християнських алегорiй вона даруе надiю бути прийнятим у лоно обраного роду i вижити. Хоча яким чином, достеменно невiдомо. Напевно негативний досвiд «Пекводу» дае можливiсть замислитися над пошуком iнших критерiiв онтологiчного плавання.

Попри те що сам Мелвiлл дуже багато розмiрковував над правильнiстю моральних критерiiв свого власного буття, це не дало йому анi радостi, анi справжньоi втiхи, анi матерiального благополуччя. Його особисте плавання хвилями житейського моря було сповнене розчарувань, невдач, самотностi. За життя автора доля його найкращого твору склалася нещасливо, однак пiсля його смертi, хоча i далеко не одразу, «Мобi Дiк» був, зрештою, визнаний найвидатнiшим американським романом ХІХ столiття. Уже у другiй половинi ХХ столiття на основi цього твору вiдомим американським фантастом Реем Бредберi було написано сценарiй фiльму. Пересiчнi американцi почали пишатися своiм видатним спiввiтчизником, який так глибоко й виразно поеднав суто нацiональнi проблеми iз загальнолюдськими.

Розмова про цей «дивний» роман може тривати нескiнченно довго. Присвячена йому критична праця за своiм обсягом легко могла б перевищити сам твiр, який, як генетична формула зернини, приховуе в собi всю безмежну таемницю життя. Думка письменника лише чекае на родючий грунт читацькоi свiдомостi. Сучасний читач може вiдкрити в цьому творi безлiч нових iдей, оскiльки «Мобi Дiк», випередивши час, прорвався в простiр новоi iнформацiйноi доби. Це тепер iнформацiйна сфера перетворилася на самобутню соцiальну реальнiсть, що стрiмко зростае за своiми масштабами i змiнюе обличчя iсторii. Втiм, за життя Мелвiлла таке важко було собi навiть уявити. Талановитий художник уже тодi вiдчув внутрiшню сутнiсть глобальноi комунiкацiйноi перспективи людства, що вiдповiдала безмежностi океану людськоi душi, куди письменник наважився зазирнути, як до бездонного колодязя. Вiн об’еднав океан людський i океан природний i мимоволi одразу витворив якiсно нове iнформацiйне середовище зi своiми особливими законами, своерiдний прототип Інтернету, де можна подорожувати, миттево змiнюючи портали. Це середовище е фрагментарним i цiлiсним водночас, а ще дуже динамiчним, як справжнiй земний океан. Щоб збагнути його, людина повинна вмiстити в собi всю його неповторнiсть i мiнливiсть. Тiльки тодi вона не загубиться в його гiгантських хвилях, зможе здолати його безмежнiсть i непередбачуванiсть на шляху до своеi мети. Зрештою, кожний океан – це лише особливий складний шлях «вiд людини до людини».



    Олена Горенко




Мобi Дiк



На знак пошани до його Генiя ця книга присвячуеться Натанiелю Готорну







Етимологiя




(Вiдомостi, зiбранi помiчником учителя середньоi школи, який згодом помер вiд сухот)



Цей Асистент учителя був такий блiдий, у зношеному сюртуку, iз зношеним серцем, тiлом i мозком; отаким вiн i постае у моiй пам’ятi. Вiн весь час витирав пил зi старих словникiв i збiрок граматики своею чудернацькою хусточкою, що була мов на смiх прикрашена строкатими прапорами всiх краiн свiту. Вiн любив витирати пил зi старих пiдручникiв; це заняття нагадувало йому про те, що вiн смертний.




Етимологiя


«Якщо ти наважуешся повчати iнших i пояснювати iм, що у нашiй мовi риба кит iменуеться словом whale i не вимовляли при цьому, через свое невiгластво, лiтеру h, яка саме й виражае майже все значення цього слова, – ти сiеш не знання, а полову».



    Хеклюiт



«Whale*** швед. i дат. hval. Назва цiеi тварини пов’язана з поняттям округлостi, оскiльки датською мовою hvalt означае «опуклий, склепiнчастий».



    Словник Вебстера



«Whale*** походить безпосередньо вiд голландського i нiмецького wallen, англосаксон. walw-ian – «качатися, валятися».



    Словник Рiчардсона











Витяги




(Зiбранi Молодшим Помiчником бiблiотекаря)



Читачi зможуть пересвiдчитися, що цей бiдолашний Молодший Помiчник, простодушний читака i книгогриз, винишпорив усi ватиканськi книгосховища i всi книгарнi свiту, вишукуючи будь-якi – бодай випадковi – згадки про китiв, на якi мiг натрапити у книжках, вiд священних до непристойних. Тому не слiд сприймати всi цi безладнi вiдомостi, що стосуються китiв – хоч вони й правдивi, – за святе i непогрiшиме евангелiе цетологii. Це зовсiм не так. Цитати iз творiв цих давнiх авторiв i поетiв, якi тут згадуються, е цiкавими для нас i цiнними лише з огляду на те, що вони дають нам змогу охопити поглядом усе, що колись у будь-якому зв’язку з будь-якого приводу було сказано, згадано i проспiвано про Левiафана всiма нацiями й поколiннями, у тому числi й нинiшнiми.

Отже, прощавай, бiдолашний Молодший Помiчнику, чиiм коментатором я тепер е. Ти належиш до безрадiсного, хворобливого племенi, що його не зiгрiе нiяке вино в цьому свiтi i якому навiть бiлий херес видався б надто рожевим та замiцним; проте з такими, як ти, бувае добре посидiти вкупi, почуваючись нещасливим i самотнiм, i, втiшаючись iз пролитих слiз, плекати теплi почуття до свого спiврозмовника; i я хочу сказати вам вiдверто, без околясiв, поки нашi очi мокрi, а склянки – сухi, i поки серце щемить солодкий смуток: «Покиньте це заняття, Молодшi Помiчники! Що бiльше ви прагнутимете прислужитися людству, то меншу подяку отримаете. О, коли б я мiг звiльнити для вас Гемптон-Корт чи палац Тюiльрi! Утiм, мерщiй осушiть своi сльози i пiдведiть голову, зберiться на силi! Вище, вище, аж на саму верхiвку грот-щогли! Адже вашi товаришi, якi вас випередили, очистять для вас семиярусне небо, турнувши геть тих блаженних – Гавриiла, Михайла i Рафаiла. Тут ми чаркуемося хiба що розбитими серцями, а там ви зможете стулити докупи кубки, якi не б’ються!»




Витяги


«І створив Господь великих китiв».



    Буття



«Левiафан по собi залишае свiтлу стежку; глибiнь стае, мов сива голова».



    Іов



«І наказав Господь великiй рибi, щоб вона проглинула Йону».



    Йона



«Там кораблi проходять; там цей Левiафан, якого Ти створив, щоб ним бавитися».



    Псалми



«Того дня Господь скарае Своiм мечем, твердим, великим i потужним, левiафана, швидкого змiя, левiафана, верткого змiя, i вб’е потвору, що в морi».



    Ісая



«І хоч би яка рiч опинилася в прiрвi пащеки цього чудища – звiр, корабель чи камiнь, – вона вмить зникае в його велетенськiй смердючiй горлянцi i гине в чорнiй безоднi його черева».



    «Моралii» Плутарха в перекладi Холланда



«В Індiйському морi е величезнi, найбiльшi риби з усiх, що е в свiтi; а серед них – Кити, чи Водокрути, що звуться Balaene, i завдовжки вони в чотири акри, або арпани, землi».



    Плiнiй у перекладi Холланда



«Ми i двох днiв не провели в подорожi, коли раптом на свiтанку побачили безлiч китiв та iнших морських чудовиськ. Один iз них був справдi величезним. Вiн наблизився до нас, роззявивши пащеку, здiймаючи хвилi i пiну поперед себе».



    «Правдива iсторiя» Лукiана в перекладi Тука



«Вiн приiхав у нашi краi ще й для того, щоб полювати тут на китiв, бо iкла цих тварин – дуже цiнна кiстка, i ii зразки вiн привiз у подарунок королю. Проте найбiльших китiв можна вполювати бiля берегiв його рiдноi краiни; однi з них мають сорок вiсiм, iншi – п’ятдесят ярдiв завдовжки. Вiн каже, що вiн, i з ним iще п’ять чоловiк, убили по шiстдесят китiв за два днi».



    Розповiдь Отара, або Октгера, записана з його слiв королем Альфредом у рiк вiд Рiздва Христового 890



«І тодi як усе на свiтi, бодай то жива iстота чи корабель, потрапивши в жахливу безодню, якою е горлянка цього страховиська (кита), вмить загине i зникне назавжди, морський пiчкур ховаеться там i спить у безпецi».



    Монтень. «Апологiя Реймонда Себона»



«Тiкаймо! Щоб я з цього мiсця не зiйшов, якщо це не Левiафан, якого славний пророк Мойсей описав у житii святого Іова».



    Рабле



«Печiнку цього кита навантажили на два вози».



    Стоу. «Аннали»



«Великий Левiафан, що змушуе море кипiти, мов казан на вогнi».



    Лорд Бекон. Переклад Псалмiв



«Щодо велетенськоi тушi кита, або орки, ми не маемо певних вiдомостей. Цi iстоти сягають дивовижних розмiрiв, тому з одного кита можна отримати просто неймовiрну кiлькiсть лою».



    «Історiя життя i смертi»



«І описував менi спермацет як найкращий засiб вiд контузiй».



    «Король Генрiх IV»



«Вельми нагадуе кита».



    «Гамлет»



«Чи зможе зараз хтось його спинити?
Весь у кровi, постане вiн до бою,
Щоб мститися негiднику. О нi,
Йому нi жаль, нi захист не потрiбнi.
Так кит поранений пливе на берег».

    «Королева фей»


«…велетенський, мов кит, який порухами свого гiгантського тiла збурюе океан навiть у мертвий штиль».



    Сер Вiльям Давенант. Передмова до «Гондиберта»



«Що являе собою спермацет – вiдверто кажучи, люди цього не знають, оскiльки навiть вельми освiчений Гофманус пiсля тридцятирiчних дослiджень вiдверто визнав у своiй книзi: «nescio quid sit»[2 - Не знаю, що це (лат.).].



    Сер Т. Браун. «Про спермацет i спермацетового кита». Див. його «Трактат про поширенi забобони»



«Мов цеп у Спенсера, хвоста убивчий змах
загибель сiяв i смертельний жах.

Лiс списiв у боках його стирчав,
А вiн вперед, назустрiч хвилi мчав…»

    Уолер. «Бiй при Лiтнiх островах»


«Мистецтво створило того великого Левiафана, який називаеться державою (латинською Civitas) i який е лише штучною людиною».



    Гоббс. Вступна стаття до «Левiафана»



«Необачне мiсто Менсуол проковтнуло його, мов кит – рибинку».



    «Шлях прочанина»



«Та морська тварина,
Левiафан, яку з усiх створiнь
Господь зробив найбiльшою у морi».

    «Втрачений рай»


«Левiафан,
Найвеличнiше з усiх божих творiнь,
Чи пливе воно, чи спить у морськiй глибинi,
Схожий на плавучий острiв.
Коли вiн дихае,
То всотуе у груди морську воду,
Щоб потiм вивергати ii до неба».

    Там само


«Величнi кити, що плавають у морi води, тодi як у них самих плавае море лою».



    Фулер. «Свiтська i священна влада»



«Левiафан, причаiвшись за мисом,
чекае жертву тихо й непорушно,
i попливе вона до нього в пащу,
подумавши, що це ii рятунок».

    Драйден. «Annus Mirabilis»


«Поки туша кита лишаеться на плаву в них за кормою, йому вiдрубують голову i вiдбуксовують на шлюпцi якомога ближче до берега, але на глибинi дванадцять-тринадцять футiв вона вже торкаеться дна».



    Томас Едж. «Десять рейсiв на Шпiцберген». У Парчесса



«Дорогою вони бачили багато китiв, що пустували в океанi i, бавлячись, пускали до неба через труби й клапани, що iх природа розмiстила в них на плечах, снопи водяних бризок».



    Сер Т. Герберт. «Подорожi до Азii i Африки». Збiрка Харрiса



«Тут вони натрапили на такi великi зграi китiв, що були змушенi стернувати свiй корабель дуже обережно, аби не наштовхнутись на одну з цих риб».



    Скаутон. «Шоста навколосвiтня подорож»



«При сильному норд-остi ми випливли з гирла Ельби на кораблi «Йона в китовому черевi».

Дехто твердить, що кит не може розтулити пащеку, але все це брехня.

Матроси зазвичай пiднiмаються на верхiвку щогли i видивляються звiдти китiв, бо перший, хто побачить кита, одержуе в нагороду золотий дукат.

Менi розповiдали, що поблизу Шетландських островiв виловили кита, у черевi якого знайшли бiльше оселедцiв, нiж у цiлiй бочцi.

Один iз наших гарпунерiв каже, що побiля Шпiцбергену вiн якось убив кита, який був увесь бiлий – вiд голови до хвоста».



    «Подорож до Гренландii» 1671 року вiд Р. Х. Збiрка Харрiса



«Тут, на узбережжi Файфа, море часом викидае на берег китiв. Лiта 1652 вiд Рiздва Христового на берег викинуло одного кита, що був вiсiмдесят футiв завдовжки i належав до рiзновиду вусатих; як менi сказали, з його тушi видобули, окрiм великоi кiлькостi жиру, не менше 500 аршин китового вуса. Його щелепу поставили у виглядi арки в саду Пiтферена».



    Сiббальд. «Файф i Кiнросс»



«Тодi я сказав, що, напевно, теж спробую подолати i вбити того спермацетового кита, хоч менi й не доводилося чути, щоб подiбнi до нього колись гинули вiд людськоi руки, вони надто лютi i спритнi».



    Рiчард Страффорд. «Лист з Бермудських островiв». Фiлологiчнi нотатки, 1688



«Кити в морях

слухають голос Божий».



    Буквар, виданий у Новiй Англii



«Тут ми також побачили неймовiрну кiлькiсть великих китiв, яких у Пiвденних морях стiльки, що можна сказати, припадае десь по сотнi на кожного, який мешкае в пiвнiчних водах».

Капiтан Каулi. «Навколосвiтня подорож», 1729 р. вiд Р. Х.



«…а дихання кита часто мае дуже рiзкий запах, вiд якого може запаморочитися голова».



    Уллоа. «Пiвденна Америка»



«А турбуватись про спiдницю нижню
нехай вiзьмуться п’ятдесят сильфiд.
Бувало, що i цю фортецю брали,
Хоч стiни – iз китового ребра».

    «Викрадення кучерика»
«Якщо ми порiвняемо розмiри наземних тварин i тих, що живуть у пiдводнiй глибинi, ми побачимо, що розмiри перших просто мiзернi. Без сумнiву, кит – найбiльше iз божих створiнь».



    Голдсмiт. «Природознавство»



«Коли б вам зараз спало на думку писати казки для дрiбних риб, вони б розмовляли у вашiй книзi мовою гiгантських китiв».



    Голдсмiт – Джонсону



«Надвечiр ми побачили якусь рiч, яка спершу здалася нам скелею; та потiм з’ясувалося, що то був мертвий кит, якого вбили якiсь азiати i тепер тягнули його до берега. Мабуть, вони хотiли сховатися за тушею, щоб ми iх не помiтили».



    Кук. «Подорожi»



«На бiльших китiв вони насмiлюються нападати нечасто. Деякi кити навiюють на них такий жах, що вони стережуться навiть вимовляти в морi iхнi iмена i возять iз собою у вельботах гнiй, вапно, ялiвець i таке iнше, щоб iх вiдлякувати».



    Уго фон Троiль. «Листи про плавання Бенкса i Солендера до Ісландii у 1772 р.».



«Спермацетовий кит, якого вiдкрили мешканцi Нентакету, – люта i спритна iстота; вiн вимагае вiд рибалок неабиякоi майстерностi й смiливостi».



    Томас Джефферсон. Листи до французького мiнiстра про iмпорт китового жиру, 1778 р.



«Але скажiть, на бога, що у свiтi може до нього дорiвнятися?»



    Едмунд Берк. Згадка в парламентськiй промовi про китобiйний промисел Нентакету



«Іспанiя, цей велетенський кит, викинутий на берег Пiвденно-Захiдноi Європи».



    Едмунд Берк (Десь)



«Десяте джерело законного королiвського прибутку, зумовлене, напевно, тiею обставиною, що король оберiгае i захищае моря вiд пiратiв i розбiйникiв, – це його право на королiвську рибу, якою вважаються кит i осетер. Викинутi на берег або виловленi неподалiк вiд нього, вони вважаються королiвською власнiстю».



    Блекстон



«І знов
Усi готовi битися до смертi,
І звiв над головою лютий Родмонд
Гарпун свiй влучний iз зубцями».

    Фолконер. «Загибель корабля»


«Стрiмкi ракети мiсто освiтили
І з громом мчали в небеса щосили.
Немовби нiч на хвилю стала днем;
Якщо вода зрiвняеться з вогнем —
Так води моря прагнуть догори,
Коли в завзяттi радiсноi гри
Кит до небес здiймае iх фонтаном».

    Каупер. «На вiдвiдини королевою Лондона»


«При першому ударi з серця могутнiм струменем потекла кров. Витекло близько п’ятнадцяти галонiв».



    Джон Хантер. «Звiт про розтин тушi кита (невеликого за розмiром)»



«Аорта кита переважае за розмiром найтовщу водопровiдну трубу бiля Лондонського мосту, i швидкiсть, з якою тече вода по цiй трубi, е набагато меншою вiд швидкостi кров’яного струменя, який бiжить iз китового серця».



    Пейлi. «Теологiя»



«Кит – це ссавець, який не мае заднiх кiнцiвок».



    Барон Кюв’е



«На сорок градусiв пiвденнiше ми побачили кашалотiв, але не починали полювання до 1-го травня, коли море просто кишiло ними».



    Колнет. «Плавання з метою подальшого розширення китобiйного промислу»



«У глибинi пiдводнiй миготiли,
у грi веселiй та у лютiй битвi,
морськi створiння рiзних барв i форм,
яким немае назви в нашiй мовi,
яких нiхто iз морякiв не бачив, —
вiд страховидного Левiафана
до найдрiбнiших, наче комашня,
що мерехтить у кожнiй краплi моря.
За покликом таемного чуття
Вони свiй шлях знаходять в океанi,
У моторошнiй та безладнiй пустцi,
Де щохвилини iх чекае смерть —
Кити, акули та пiдводнi змii,
Озброенi пилою i мечем
І рогами та iклами кривими».

    Монтгомерi. «Свiт перед потопом»


«Володаря риб ми шануемо дуже.
Чи штиль, а чи буря – йому все байдуже!
В Атлантицi всiй – вiд краю до краю —
Такого кита не було i немае.
Рибини такоi, кажуть люди,
У свiтi цiм не було й не буде!»

    Чарлз Лемб. «Трiумф кита»


«Лiта 1690 кiлька чоловiк стояли на високому пагорбi i дивилися, як кити виграють та пускають фонтани; i один чоловiк мовив, показуючи рукою на морський простiр: це зеленi лани, де дiти наших онукiв добуватимуть свiй хлiб».



    Обед Мейсi. «Історiя Нентакету»



«Я збудував оселю для себе й Сюзанни i замiсть готичного склепiння брами прилаштував щелепу кита».



    Готорн. «Оповiдi, переказанi двiчi»



«Вона прийшла до мене порадитися щодо пам’ятника чоловiковi, якого вона кохала в юнi роки i якого рокiв сорок тому вбив кит у Тихому океанi».



    Там само



«Нi, сер, це Справжнiй кит, – вiдповiв Том, – я бачив його фонтан; вiн випустив у небо двi веселки, такi гарнi, що замилують око будь-якого християнина. Ця тварина повна лою, наче дiжка iз спермацетом».



    Купер. «Лоцман»



«Нам подали рiзнi газети, i, переглядаючи берлiнськi театральнi новини, ми дiзналися, що там виходять на сцену морськi страховиська i кити».



    Еккерман. «Бесiди з Гете»



«Заради бога, мiстере Чейс! Що трапилося?» – Я вiдповiв: «Корабель налетiв на кита, i в корпусi пробоiна».



    «Описання загибелi китобiйного судна «Ессекс» з Нентакету, на яке напав у Тихому океанi великий кашалот; складено Оуеном Чейсом з Нентакету, старшим помiчником капiтана на зазначеному кораблi». Нью-Йорк, 1821



«Матрос стояв на високiй щоглi,
І дужчав вiтер нiчний,
І мiсяць зорив ясний;
Мов синiй фосфор, сяяв слiд
Там, де плив у темрявi кит».

    Елiзабет Оукс Смiт


«Загальна довжина линiв, витравлених з усiх вельботiв, що полювали тiльки на одного кита, становила 10 440 ярдiв, або близько шести англiйських миль…

Кит мае звичку струшувати в повiтрi своiм велетенським хвостом, який ляскае, наче батiг, i цей звук чути над водою на вiдстанi у три-чотири милi».



    Скорсбi



«Оскаженiвши вiд болю, якого завдають йому цi новi атаки, кашалот починае стрiмко крутитись у водi; вiн зводить свою величезну голову i, роззявивши пащеку, трощить все довкола; вiн прямуе на вельботи i жене iх перед собою з наймовiрною швидкiстю, ламае i топить iх ударами свого мiцного лоба.

…Можна подивуватися з того, що звички такоi цiкавоi i, з комерцiйного погляду, важливоi тварини, якою е кашалот, майже не привертають уваги тих вельми численних i подеколи добре освiчених спостерiгачiв, якi останнiм часом, безперечно, мали всi можливостi дослiдити iхню поведiнку».



    Томас Бiйл. «Історiя кашалота», 1839



«Кашалот (Спермацетовий кит) не тiльки значно краще озброений за Справжнього (гренландського) кита, бо мае убивчу зброю з обох кiнцiв свого тiла, але й значно частiше застосовуе цю зброю; вiн робить це з такою вiдвагою й пiдступнiстю, що його вважають найбiльш небезпечним з усiх представникiв китового племенi».



    Фредерiк Дебелл Беннет. «Промислова навколосвiтня подорож», 1840



«13 жовтня.

– Бачу фонтан кита! – лунае зi щогли.

– Де? – запитуе капiтан.

– Три румби пiд вiтер, сер.

– Лiворуч! Так тримати!

– Єсть так тримати, сер!

– Гей, чатовий! А зараз ти його бачиш?

– Так, так, сер! Там цiла зграя кашалотiв! Вони пускають фонтани! Виплигують з води.

– Коли щось побачиш, гукни!

– Так, сер! Он iще фонтан! Іще… iще один!

– Далеко?

– Десь милi двi з половиною.

– Сто чортiв! Так близько! Усi нагору!»



    Дж. Росс Браун. «Нариси пiд час китобiйного плавання», 1846



«Китобiйне судно «Глобус», на борту якого вiдбулися тi жахливi подii, що про них ми хочемо тут розповiсти, належало до острова Нентакет».



    Опис бунту на кораблi «Глобус», складений Леем i Хассi, единими членами екiпажу, якi вижили. 1828 р. вiд Р. Х.



«Одного разу поранений кит почав його переслiдувати; спочатку вiн намагався боронитися за допомогою остроги, але розлючене чудовисько зрештою все ж таки накинулося на вельбот, i вiн та його товаришi врятувалися лише завдяки тому, що стрибнули у воду, коли побачили, що захищатися марно».



    Мiсiонерський щоденник Тайермана i Беннета



«А сам Нентакет, – сказав мiстер Вебстер, – являе собою вельми цiкаву i своерiдну статтю нацiонального прибутку. Там мешкае вiсiм чи дев’ять тисяч людей, якi все свое життя проводять у морi, i щороку вони примножують нацiональний прибуток своею мужньою i завзятою працею».



    Звiт про виступ Денiела Вебстера в Сенатi у зв’язку iз законопроектом про будiвництво хвилерiза в Нентакетi, 1828



«Кит упав просто на нього, i, слiд гадати, смерть настала тоi ж митi».



    Вельмишановний Генрi Т. Чiвер. «Кит i його ловцi, або Пригоди китобоя i життепис кита, складенi пiд час зворотного рейсу на “Коммодорi Пребл”»



«Ану тихо, – сказав Семюел, – а то я тебе вiдправлю в пекло».



    «Життя Семюела Комстока (бунтiвника), описане його братом Вiльямом Комстоком». Інша версiя розповiдi про подii на китобiйному суднi «Глобус»



«Подорожi голландцiв i англiйцiв Пiвнiчним океаном, метою яких було знайти можливий шлях до Індii, хоч i не дали бажаних наслiдкiв, проте допомогли виявити мiсця, де водяться кити».



    Мак-Куллох. «Комерцiйний словник»



«Усi такi явища е взаемопов’язаними: м’яч ударяеться в землю, щоб iще вище злетiти в повiтря; так само, вiдкривши мiсця, де водяться кити, китобоi допомогли розв’язати загадку Пiвнiчно-Захiдного проходу».



    З неопублiкованого



«Зустрiвши китобiйне судно в океанi, не можна не зачудуватися з його вигляду. Цей корабель, пiд зарифленими вiтрилами на щоглах, iз верхiвок яких трое чатових пильно вдивляються в морський простiр, дуже вiдрiзняеться вiд усiх iнших кораблiв».



    «Течii i китобiйний промисел». Звiти Американськоi дослiдницькоi експедицii



«Можливо, прогулюючись околицями Лондона або ще деiнде, ви помiчали довгi вигнутi кiстки, що стирчать iз землi у виглядi арок над брамою чи над входом в альтанку; i вам, певно, казали, що це китовi ребра».



    «Розповiдi про промислове плавання в Арктичному океанi»



«І тiльки тодi, коли вельботи повернулися пiсля гонитви за китами, втiкачi зрозумiли, що iхнiй корабель потрапив до рук клятих дикунiв, що були членами його команди».



    Звiт преси про те, як було втрачено, а потiм вiдвойовано китобiйний корабель «Злий дух»



«Усiм вiдомо, що мало хто з екiпажу китобiйця (американського) повертаеться додому на тому самому кораблi, на якому вийшов у море».



    «Плавання на китобiйному суднi»



«Раптом iз води виринула велетенська туша i пiдплигнула вгору. Це був кит».



    «Мiрiам Коффiн, або Рибалка – ловець китiв»



«А також, припустiмо, вам пощастило загарпунити кита; то як би ви впоралися iз спритним диким трирiчним китом за допомогою самоi лише мотузки, прив’язаноi до його хвоста?»



    «Кiстки й ганчiр’я». Роздiл про китобiйний промисел



«Якось я мав нагоду спостерiгати за двома такими чудищами (китами), мабуть, самцем i самицею, що повiльно пливли одне за одним так близько вiд порослого буковими гаями берега (Вогненноi Землi), що, здавалося, до них можна було докинути каменем».



    Дарвiн. «Подорож натуралiста»



«Табань!» – скрикнув старший помiчник капiтана, коли озирнувся i побачив просто над носом шлюпки роззявлену пащеку кашалота, що загрожував iм неминучою смертю. – «Табань, хто жити хоче!»



    «Вортон – Смерть китам»



«Звеселися, мiй хлопче, журитись не смiй —
Загарпунив кита молодець-китобiй!»

    Нентакетська пiсня


Живе кашалот у морськiй глибинi,
Тайфуни i бурi йому не страшнi.
У царствi морськiм над панами вiн пан,
Тримае в покорi увесь океан».

    Пiсня китобоiв



Роздiл 1. Першi обриси









Можете звати мене Ізмаiл. Кiлька рокiв тому – байдуже, коли саме, – з’ясувалося, що в моему гаманцi майже порожньо, а на землi не лишилося нiчого, що могло б мене цiкавити; i тодi я вирiшив сiсти на корабель i трохи поплавати, щоб побачити свiт i з його водного боку. Для мене це перевiрений засiб розвiяти смуток i покращити кровообiг. Щоразу, коли я помiчаю похмурi зморшки в кутику свого рота; щоразу, коли на душi в мене настае вогкий, холодний листопад; щоразу, коли я спiймаю себе на тому, що почав зупинятися перед вiтринами гробарiв i проводжати кожну жалобну процесiю, що потрапила на очi; а особливо тодi, коли iпохондрiя заволодiе мною настiльки, що лише моi суворi моральнi переконання, що ними я керуюся в життi, не дозволяють менi свiдомо збивати на вулицi капелюхи з перехожих, – я розумiю: час менi рушати в море – i мерщiй. Це в мене замiсть кулi i пiстолета. Катон з фiлософським виглядом кидаеться грудьми на меч, а я спокiйно пiднiмаюся на борт корабля. І в цьому немае нiчого дивного. Люди цього не усвiдомлюють, але багато хто якоiсь несподiваноi митi починае сприймати океан майже так само, як я.

Ось, наприклад, мiсто-острiв Манхеттен, наче атол – кораловими рифами, оперезане портами, за якими вируе прибiй торгiвлi. Зайдiть у будь-яку вулицю цього мiста – i вона неодмiнно виведе вас до води. А комерцiйний центр мiста i його кiнець – це Беттерi, звiдки величезний мол простираеться назустрiч хвилям i вiтрам, якi лише кiлька годин тому шумували у вiдкритому морi. Погляньте на юрми людей, що стоять там i дивляться на воду.

А надвечiр святоi недiлi, коли все довкола застигне в дрiмотному спокоi, обiйдiть мiсто довкруги. Ідiть вiд закруту Корнiелс до Коентiйських докiв, а звiдти по Уайтхоллу – на пiвнiч. Що ви побачите? Навколо всього мiста, наче безмовнi вартовi, стоять незлiченнi купки людських iстот, занурених у споглядання океану. Однi спираються на поруччя пристанi, iншi сидять на самiсiнькому краю молу, ще iншi зазирають за борт корабля, який приплив з Китаю, а деякi навiть видерлися нагору по вантах – напевно, для того, щоб iще краще роздивитися морський простiр. А це ж усе люди сухопутних професiй, цiлоденно ув’язненi в чотирьох стiнах, прикутi до стiйок та лав, зiгнутi над бюро. Що це з ними дiеться? Хiба на суходолi немае зелених полiв? Що роблять тут цi люди?

Та погляньте! Нескiнченний людський потiк струмуе туди, пiдступае до самоi води, наче збираючись пiрнути. Диво дивнее! Вони не заспокояться, поки не пiдiйдуть до межi сушi; iм не досить просто посидiти у тiнi пакгаузу. Ще б пак! Їм конче потрiбно пiдступити якомога ближче до води, так близько, аби лиш не впасти в море. І вони стоять там, розтягнувшись на цiлi милi, на цiлi лiги упродовж берега. Мешканцi суходолу, городяни, вони прийшли сюди зi своiх закуткiв i провулкiв, вулиць i авеню – з пiвночi, пiвдня, заходу i сходу. Але тут вони згуртувалися докупи. Пояснiть менi – може, це стрiлки всiх компасiв тягнуть iх сюди своею магнiтною силою?

А ось iнший приклад. Уявiть, що ви за мiстом, десь у гористiй озернiй мiсцевостi. Оберiть одну з незлiченних стежин, iдiть нею, i ставлю десять проти одного, що вона приведе вас до зеленоi долини внизу i зникне тут, саме в тому мiсцi, де струмок перетворюеться на невеличке озерце. У цьому е якiсь чари. Навiть дуже неуважна людина, заглиблена в роздуми – якщо поставити ii на ноги i злегка пiдштовхнути, щоб надати руху, – без сумнiву, приведе вас до води, якщо тiльки вода е десь поблизу. Може, вам колись доведеться знемагати вiд спраги посеред Великоi Американськоi пустелi; отодi й зробiть цей експеримент, якщо у вашому караванi знайдеться хоч один професор метафiзики. Атож, усi знають, що вода i роздуми довiку пов’язанi мiж собою.

Або вiзьмiмо, наприклад, живописця. Йому заманулося написати поетичний, тiнистий, спокiйний, чарiвливий романтичний краевид, який може бути в долинi Сако. І що ж вiн зобразить у своему пейзажi? Ось дерева, скрiзь поточенi дуплами, нiби в кожному з них сидить чернець-вiдлюдник iз розп’яттям; ось дрiмають луки, ось дрiмае стадо, а он неквапно лине в небо димок iз димаря. На задньому планi в’еться, зникаючи в лiсовiй гущавинi, вузька стежина; вона бiжить до гiрських вiдрогiв, що нiжаться в прозорiй блакитi. Та однак, попри те, що перед нами лежить краевид, що мовби поринув у чарiвний сон, попри те, що iз соснових вiт, наче глиця, на голову пастуха злiтають ледь чутнi зiтхання, – усi спроби художника будуть марними, поки вiн не зверне погляд свого пастуха на стрiмке джерело. Пiдiть до прерii у червнi, коли там упродовж багатьох миль можна брести серед пишноi трави, поцяткованоi помаранчевими лiлеями, – чого бракуе серед цiеi краси? Води! Там немае анi краплини води! Якби Нiагара замiсть води вивергала потоки пiску – хiба люди приiздили б за тисячi миль, щоб помилуватися нею? Чому бiдний поет з Теннессi, несподiвано отримавши двi жменi срiбнякiв, завагався – купити пальто, що було йому так потрiбне, чи витратити цi грошi на прогулянку пiшки до Рокевей-Бiч? Чому кожний нормальний, здоровий хлопчина з нормальною, здоровою хлопчачою душею якоiсь митi неодмiнно починае марити морем? Чому ви самi, вперше вирушаючи в морську подорож як пасажир, вiдчуваете таемничу бентегу, коли почуете, що берега вже не видно? Чому давнi перси вважали море святинею? Чому греки вигадали для нього окремого бога, та ще й рiдного брата Зевса? Звичайно, все це мае глибокий сенс. І ще глибший сенс прихований у розповiдi про Нарциса, який, не в змозi осягнути невиразний i болiсний образ, що вiн його побачив у водоймi, шугонув у воду i втопився. Адже ми також бачимо цей образ у всiх рiчках i океанах. Це образ незбагненноi омани життя – ось яка вiдповiдь.

Проте, коли я кажу, що маю звичку вирушати в плавання що туманiе, як на мiй погляд, а легенi дають про себе знати, – я не хочу, аби хтось подумав, наче я вирушаю в морську подорож як пасажир. Адже для того, щоб стати пасажиром, потрiбно мати гаманця; а гаманець – усього-на-всього жалюгiдна ганчiрка, якщо вiн нiчого в собi не мiстить. До того ж пасажири потерпають вiд морськоi хвороби, гризуться мiж собою, погано сплять уночi i зазвичай отримують небагато втiхи; нi, я нiколи не подорожую як пасажир; i, хоч я досвiдчений моряк, не iжджу нi комодором, нi капiтаном, нi коком. Усю пошану й славу, пов’язанi з цими професiями, я ладен вiддати тим, кому вони до вподоби; як на мене, то менi зовсiм нi до чого всi, якi iснують у свiтi, поважнi заняття, турботи i випробування. З мене досить i того, що я можу подбати про самого себе, не переймаючись нi кораблями, нi барками, нi бригами, шхунами i таке iнше. Що ж до професii кока, я визнаю – це вельми поважане заняття, адже кок також у певному розумiннi е командиром на кораблi, – проте менi щось не дуже подобаеться смажити птицю на рожнi, хоча, якщо ii добре пiдсмажать, змастять олiею i в мiру пiдсолять та поперчать, нiхто не зможе вiддати iй належного – це щоб не сказати «пошани», тiею мiрою, як це зроблю я. А ось давнi египтяни так обожнювали своiх iдолiв – смаженого iбiса та печеного гiпопотама, – що ми й тепер iще знаходимо мумii цих iстот у iхнiх велетенських пiрамiдальних пекарнях.

Нi, коли я вирушаю в море, я йду на корабель простим матросом. Щоправда, тодi мною попихають, ганяють мене сюди-туди i примушують стрибати з реi на рею, наче коника у травнi. Спочатку це не вельми приемно. Твое почуття честi вражене – а надто коли ти походиш iз такоi старовинноi сухопутноi родини, як Ван-Ранселiри, Рендольфи чи Гардиканути, i особливо якщо незадовго до тiеi митi, коли тобi довелося занурити руку в дiжку з дьогтем, ти на правах сiльського вчителя владно розмахував нею, змушуючи дрижати вiд страху найзухвалiших учнiв. Запевняю вас, перехiд iз учителiв у матроси дуже болiсний, i потрiбний мiцний цiлющий засiб iз сумiшi Сенеки та стоiкiв, щоб ви могли витримати це з посмiшкою. І навiть цей засiб згодом втрачае своi властивостi.

Та й яка бiда, коли якийсь старий бурмило-капiтан накаже менi взяти мiтлу i пiдмести палубу? Хiба то велика ганьба, якщо зважити ii на терезах Нового Заповiту? Ви гадаете, що я чимось заплямую себе в очах архангела Гавриiла, коли спритно й умiло виконаю наказ старого буркотуна? Нумо, хто з нас не раб? І якщо це так, нехай старi капiтани попихають мною як iм заманеться, нехай дають менi стусанiв та копнякiв – я втiшатимуся думкою, що все це рiч звичайна, що кожен потерпае приблизно однаково – звiсно, або у фiзичному, або в метафiзичному розумiннi; отже, всесвiтнiй стусанець переходить вiд одного до другого, i кожен член суспiльства вiдчувае не лiкоть, а кулак сусiди, i цим ми мусимо вдовольнитися.

Знову-таки, я завжди плаваю матросом тому, що в такому разi мою працю вважають за необхiдне оплачувати, а щодо пасажирiв я нiколи не чув, щоб iм заплатили хоча б пiвпеннi. Навпаки, пасажири мають платити самi. А рiзниця мiж необхiднiстю платити i можливiстю одержувати платню – неабияка. Акт оплати – це, гадаю, покарання, найгiрше серед тих, якi нам доводиться терпiти з вини двох любителiв поласувати чужими яблуками. Та коли платять тобi – це незрiвнянна втiха! Привiтнiсть, з якою ми приймаемо грошi, е просто дивовижною – якщо зважити на те, що ми всерйоз вважаемо грошi за джерело усiлякоi скверни i вiримо, що багатiй нiзащо не зможе потрапити до Царства Небесного. О, як весело миримося ми з вiчною погибеллю!

І зрештою, я завжди плаваю матросом ще й через те, що фiзична праця на вiдкритому повiтрi пiвбака е вельми корисною для мого здоров’я. Адже в нашому свiтi вiтер частiше дме з носа, нiж з корми (звiсно, якщо не порушувати Пiфагорових настанов), i тому комодор на ютi найчастiше дiстае свою частку свiжого повiтря завдяки посередникам – матросам на баку. Сам вiн гадае, що вдихае його першим; але це не так. У подiбний спосiб простолюд випереджае своiх панiв i багато в чому iншому, а тi про це й гадки не мають.

Але з якого дива менi, пiсля того як я не раз плавав матросом на торгових суднах, забаглося цього разу попливти на китобiйцi – це краще за когось iншого зможе пояснити невидимий офiцер полiцii Долi, який тримае мене пiд невсипущим наглядом, потайки шпигуе за мною i керуе моiми вчинками. Поза всяким сумнiвом, мое плавання на китобiйному кораблi було складовою частиною великого плану, розробленого заздалегiдь. Воно являло собою немовби коротку iнтермедiю i соло мiж бiльш значними номерами. Мабуть, на афiшi це виглядало б подiбним чином:



ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ НА ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

ПОДОРОЖ ІЗМАЇЛА НА КИТОБІЙНОМУ КОРАБЛІ

КРИВАВА БІЙНЯ В АФГАНІСТАНІ


Я не можу сказати точно, чому режисер-доля вiдвела менi таку мiзерну роль на китобiйному суднi; адже iншi отримували чудовi ролi в урочистих трагедiях, короткi й приемнi ролi в мелодрамах i веселi рольки у фарсах. Я не можу точно сказати, чому все сталося саме так, але тепер, пригадуючи всi обставини, я нiбито починаю помалу прозирати потаемнi мотиви, якi, поставши передi мною в замаскованому виглядi, спонукали мене взятися за цю роль та ще й уклiнно переконали мене, нiби я зробив це на власний розсуд, з доброi волi i розумних мiркувань.

Головним iз цих мотивiв була всепереможна думка про самого кита – величного i величезного. Таке моторошне i загадкове страховисько не могло не збудити моеi цiкавостi. До того ж буремнi моря, по яких пливе, погойдуючись, його подiбна до острова туша, смертельна i незбагненна небезпека, прихована у всьому його ествi, i незлiченнi принади патагонських берегiв, iхнi мальовничi краевиди та багатоголоснi спiви – усе це лише посилювало мое бажання. Можливо, декому такi речi не видаються надто привабливими, та менi завжди нетерпець побачити щось нове. Я люблю плавати в заповiдних водах i сходити на далекi береги. Небайдужий до добра, я гостро вiдчуваю зло i водночас можу легко спiвiснувати з ним – адже доводиться жити в злагодi з будь-ким, хто стане твоiм сусiдом.

З усiх цих причин я радо вирушив би в подорож на китобiйному суднi; широкi шлюзи, що вiдкривають шлях до краiни чудес, розкрилися передi мною, i в юрмi химерних видiнь, якi вабили мене до мети, щiльною ланкою виринали з глибин моеi душi нескiнченнi кити, а серед них – один величний гостроголовий привид, що стрiмко здiймаеться догори, наче скеля, вкрита снiгом.




Роздiл 2. Килимова валiза


Я вкинув декiлька сорочок у свою стару килимову валiзу, затис ii пiд пахвою i вирушив до мису Горн, до безкрайнього Тихого океану. Залишивши позаду добре старе мiсто Манхеттен, я невдовзi прибув до Нью-Бедфорда. Був грудень, пiзнiй вечiр суботи. Я неабияк засмутився, дiзнавшись, що невеликий пакетбот до Нентакету вже вiдплив i тепер туди нiчим не доберешся аж до понедiлка.

Молодi шукачi пригод та знегод китобiйного промислу здебiльшого зупиняються в Нью-Бедфордi, щоб звiдти вирушити у плавання; i саме тому я твердо вирiшив не наслiдувати iхнiй приклад. Адже я хотiв неодмiнно найнятися на який-небудь нентакетський корабель, бо в усьому, пов’язаному з цим славетним давнiм островом, е якась здорова снага, що дуже мене приваблюе. Крiм того, хоча останнiм часом Нью-Бедфорд помалу монополiзував китобiйний промисел, а бiдолашний старий Нентакет пасе заднiх у цiй справi – саме Нентакет був його славним попередником, як Тир був попередником Карфагена. Адже саме в Нентакетi вперше в Америцi витягли на берег убитого кита! І звiдки ж, як не з Нентакету, вiдпливли на своiх каное першi китобоi-тубiльцi, червоношкiрi iндiанцi, у гонитву за левiафаном? А звiдки, як не з Нентакету, колись вiдплив смiливий малий човник, наполовину навантажений, як каже легенда, привезеним здалеку камiнням, яке повиннi були жбурляти в китiв i таким чином визначати, чи досить близько човен пiдплив до цiлi i чи можна пустити в хiд гарпуна?

Отже, я мав провести в Нью-Бедфордi нiч, день i ще одну нiч, перш нiж я зможу вирушити до свого мiсця призначення; i тому передi мною постало важливе питання – де я iстиму i спатиму протягом цього часу. Нiч аж нiяк не викликала довiри; це була, як на те, дуже темна i похмура нiч, холодна й непривiтна. У цьому мiстi в мене не було жодного знайомого. Моi загребущi пальцi-якорi вже обнишпорили кишенi i витягли на поверхню лише жменьку срiбнякiв. «Тож iди собi куди ведуть очi, Ізмаiле, – мовив я до себе, стоячи посеред безлюдноi вулицi з валiзою на плечi i дивлячись, як небо хмариться на пiвночi i зловiсно блимае на пiвднi. – І хоч би куди привела тебе на нiчлiг твоя мудрiсть, добре розпитай про цiну i не будь надто перебiрливим».

Непевно крокуючи брукiвкою, я проминув вивiску «Схрещенi гарпуни» – на жаль, цей заiзд був на вигляд надто дорогим i надто веселим. Трохи далi я побачив освiтленi вiкна готелю «У Меч-риби», звiдки падали такi яскраво-червонi променi, що, здавалося, пiд ними тане снiг i лiд перед будiвлею; а довкола все було вкрите льодяною корою в десять дюймiв завтовшки, твердою, мов брук, i скакати по цих кучугурах менi було досить-таки нелегко, бо внаслiдок тяжкоi невпинноi служби моi пiдошви перебували у вельми жалюгiдному станi. «І тут надто дорого та надто весело, – подумав я, на хвилю спинившись, щоб помилуватися слiпучими вiдблисками на брукiвцi i послухати дзеленчання склянок, що долинало зсередини. – Іди далi, Ізмаiле, чого ти став? Іди геть вiд цих дверей; твоi стоптанi черевики затуляють прохiд». І я пiшов далi. Тепер я мимохiть почав звертати на тi вулицi, що вели до води, оскiльки там, безперечно, мiстилися найдешевшi i, звiсно, не найпривабливiшi готелi.

Похмурi то були вулицi! Обабiч тяглися квартали темряви, у яких лише подекуди проблискував вогник свiчки, яку наче висвiтлювали темнi закапелки склепу. Тодi, в останню годину останнього дня тижня, ця частина мiста наче вимерла. Аж раптом я помiтив каламутну смугу свiтла, що вибивалася з гостинно вiдхилених дверей якоiсь приземкуватоi довгоi будiвлi. Будинок виглядав дуже занедбаним, i я зрозумiв, що вiн призначений для загального користування. Переступивши порiг, я одразу впав, зачепившись за короб iз попелом, поставлений у передпокоi. «Еге, – мовив я сам до себе, ледве не задихнувшись у хмарi пороху, – чи це не попiл вiд загиблого мiста Гоморри? Там були «Схрещенi гарпуни», потiм «Меч-риба». А зараз я, певно, втрапив до “Пастки”?» І все ж таки я звiвся на ноги i, почувши зсередини гучний голос, штовхнув другi дверi.

Що воно таке? Може, засiдання пекельного парламенту?

Ряди чорних облич – iх було не менше сотнi – повернулися до мене; а за ними, на задньому планi, чорний янгол смертi за кафедрою гамселив рукою по розкритiй книзi. То була негритянська церква, i пастир читав проповiдь про те, якою е чорна темрява, де лунають лише крики, стогони та скрегiт зубiв. «Так, Ізмаiле, – промурмотiв я, задкуючи до дверей, – пiд вивiскою «Пастки» тебе чекали неприемнi розваги».

І я знову пiшов блукати вулицями, аж поки не розгледiв неподалiк вiд причалу якесь тьмяне свiтло i не почув тихе монотонне рипiння. Пiднявши голову, я побачив, що над дверима гойдаеться вивiска, на якiй бiлою фарбою було намальоване щось схоже на високий прямовисний струмiнь водяних бризок, а пiд малюнком нашкрябанi слова: «Готель «Китовий фонтан», Пiтер Коффiн»[3 - Coffin (англ.). – труна.].

«Коффiн? Китовий фонтан? За даних обставин звучить просто моторошно», – подумав я. Втiм, згадав, що в Нентакетi це досить поширене прiзвище, i цей Пiтер, мабуть, переiхав сюди з острова. Свiтло було таке тьмяне, все довкола о цiй годинi здавалося таким спокiйним, а вивiска над цим благеньким дерев’яним будиночком, якого, здавалося, перевезли сюди зi згарища, рипiла з такою жебрацькою тугою, що я зрозумiв – саме тут чекае на мене нiчлiг за прийнятну для мене цiну i кава з бобiв.

Це була дивна споруда – старий будинок пiд гострокутним дахом похилився на один бiк, наче немiчний калiка. Вiн тулився в тiсному i темному закутi, i шалений вiтер Євроклiдон завивав довкруг нього ще лютiше, нiж колись – довкола ветхого човника бiдолахи Павла. Адже Євроклiдон – це надзвичайно приемний вiтерець для того, хто сидить удома i спокiйно грiе ноги коло вогнища, перш нiж настане час лягати спати. «При оцiнюваннi того шаленого вiтру, що його називають Євроклiдон, – каже один стародавнiй автор, чиi твори дiйшли до нас у единому примiрнику, який належить менi, – рiзниця полягае в тому, роздивляешся ти його крiзь вiконне скло, яке захищае тебе вiд холоду, що лютуе зовнi, чи дивишся на нього з вiкна без вiконницi, з вiкна, по обидва боки якого пануе холод, з вiкна, яке може засклити лише хтось на iм’я Смерть». «Їй-богу, – подумав я, згадавши цi рядки, – ти мiркуеш слушно, мiй старий готичний фолiанте». І справдi, цi очi – вiкна, i мое тiло – це будинок. Шкода, звичайно, що всi шпарини не залiпленi як слiд; можна було б понатикати деiнде трохи клоччя. Але тепер уже запiзно щось покращувати. Всесвiт уже збудований, нарiжний камiнь склепiння встановлений, i смiття вивезено геть мiльйони рокiв тому. Бiдолашний Лазар, клацаючи зубами на папертi, що править йому за подушку, i в лихоманцi зриваючи жалюгiдне шмаття зi свого закоцюблого тiла, може заткнути собi вуха клоччям, а рота – об’iденим кукурудзяним качаном, та це все одно не врятуе його вiд Євроклiдону.

– Євроклiдон! – каже Багатiй у червоному шовковому халатi (потiм вiн придбав собi iнший – ще червонiший). – Хух! Хух! Гарна яка нiч, морозяна! Як мерехтить Орiон, як виграе пiвнiчне сяйво! Нехай iншi патякають про нескiнченне схiдне лiто, як у моему зимовому садку. Як на мене, то краще самому творити собi лiто бiля вогнища.

А якоi думки про це Лазар? Чи зiгрiе вiн посинiлi руки, звiвши iх до прекрасного пiвнiчного сяйва? Може, Лазар волiв би опинитися на Суматрi, а не тут? Може, вiн залюбки погодився б полежати вздовж екватора чи то пак – о Боже праведний! – спуститися у вогненну безодню, аби лишень врятуватися вiд морозу?

Проте Лазар мусить лежати тут, на папертi, бiля дверей Багатiя, наче кит на мiлинi, – ще недоладнiше, нiж айсберг, що прибився до одного з Молукських островiв. А сам Багатiй, вiн також живе, мов цар у крижаному палацi, зведеному iз застиглих зiтхань, i, як голова спiлки тверезостi, вiн п’е самi лише теплi сирiтськi сльози.

Та годi нарiкати й ремствувати – ми вирушаемо на китобiйний промисел, i все це в нас ще попереду. Тож зчистимо кригу iз задубiлих чобiт i поглянемо, що то за готель «Китовий фонтан».




Роздiл 3. Готель «Китовий фонтан»


Увiйшовши пiд гостроверхий дах готелю «Китовий фонтан», ви опинитесь у просторiй кiмнатi з низькою стелею, обшальованiй ветхими дерев’яними панелями, що нагадують борти старого корабля смертникiв. З одного боку на стiнi висить величезна картина, засмальцьована i така пошарпана, що, роздивляючись ii у тьмяному навколишньому освiтленнi, ви змогли б утямити, що воно на нiй набазграно, лише пiсля тривалого та сумлiнного дослiдження, раз по раз залучаючи до нього сусiдiв i знову повертаючись до зображення. Там скупчено стiльки рiзних тiней i напiвтiней, що спершу вам здаеться, нiби перед вами полотно молодого i талановитого маляра, який узяв собi за мету зобразити чарiвливе безладдя тих часiв, коли Нова Англiя славилася вiдьмами. Проте пiсля довгого й уважного споглядання та тривалих роздумiв, а особливо пiсля того, як зрештою розчинене вiкно у протилежному кутку кiмнати, ви все ж зробите висновок, що така думка, попри всю свою безглуздiсть, не е безпiдставною. Але вас бентежить i пригнiчуе якесь довгасте, звивисте страхiття, що чорним громаддям зависло посерединi картини над трьома невиразними блакитними вертикальними лiнiями, якi пливуть у каламутнiй пiнистiй глибинi. Оце картина, нiвроку! Якась непевна, водяниста, розпливчаста – нервовiй людинi вiд неi може стати зле. І водночас у нiй е щось величне, хоча й незбагненне, якась неосяжна загадка, i вона вабить вас до себе знову та й знов, поки ви мимохiть не дасте собi клятви будь-що дiзнатися, що ж означае ця химерна картина. Часом у головi промайне осяйна, та, на жаль, хибна думка: це буремна нiч на Чорному морi! Надприродна боротьба чотирьох стихiй! Ураган над вересовою пусткою! Зима у Гiпербореi! Початок кригоходу на рiцi Часу… Проте всi цi вигадки врештi-решт блякнуть перед страхiтливою масою в центрi картини. Коли зрозумiеш, що це, стане зрозумiлим i все iнше. Стривайте, а чи не нагадуе це якусь велетенську рибу? Можливо, навiть самого левiафана? Та й справдi, за моiм кiнцевим припущенням, що почасти грунтуеться на спiльнiй думцi багатьох лiтнiх людей, з якими я розмовляв на цю тему, iдея живописця полягае в наступному. На картинi зображений китобiй, що потрапив у лютий шторм бiля мису Горн; океан шалено шарпае з боку на бiк напiвзатоплений корабель, i лише три голi щогли маячать над водою; а згори величезний розлючений кит, що збираеться перестрибнути через корабель, зображений саме тiеi страшноi митi, коли вiн падае на щогли, наче на три гiгантських рожни.

Усю стiну навпроти прикрашали дикунськi списи та дротики. Тут були дерев’янi палицi, рясно втиканi блискучими зубами i схожi на кiстянi пилки або ж оздобленi бунчуками з людського волосся. Одне з цих убивчих знарядь за формою нагадувало серп з великим вигнутим держаком i викликало в уявi ту широку дугу, яку описуе в травi довга коса. Поглянувши на нього, ви здригалися i запитували себе, який лютий дикун-канiбал колись збирав свiй смертний урожай цим жахливим серпом. Поряд висiли старi iржавi китобiйнi гарпуни й остроги, покрученi та поламанi. З деякими з них були пов’язанi цiкавi iсторii. Ось цiею острогою, що колись була такою довгою й прямою, а тепер покривилася навiки, пiвстолiття тому Натан Суейн встиг убити мiж ранковою та вечiрньою зорею п’ятнадцять китiв. А отой гарпун, що тепер схожий на штопор, колись був кинутий у яванських водах, але кит вирвався i втiк, а вбитий був через багато рокiв бiля мису Бланко. Гарпун встромився у хвiст чудиська, але за цей час, наче голка, що плавае в тiлi людини, подолав шлях у сорок футiв i був знайдений у м’ясi китового горба.

Перетнувши цю похмуру кiмнату, ви через низький склепiнчастий коридор, зроблений, слiд гадати, на мiсцi великого центрального вогнища – бо вздовж його стiн тягнеться кiлька малих вогнищ, – потрапите до буфетноi. Ця кiмната виглядае iще похмурiшою; над головою у вас стирчать такi важелезнi балки, а пiд ногами лежать такi трухлявi та шкарубкi дошки, що вам здаеться, наче ви в кубрику старого корабля – особливо якщо дiя вiдбуваеться буремноi ночi, коли цей ветхий ковчег, що стоiть на якорi у своему закутнi, двигтить вiд поривiв вiтру. Збоку, бiля стiни, тулився довгий, низький, схожий на полицю стiл, загромаджений скляними ящиками, скло в яких потрiскалося, – в них зберiгалися рiзнi вкритi пилюкою дивовижнi речi, зiбранi з усiх кiнцiв нашого широкого свiту. У дальньому кiнцi кiмнати маячив шинквас – темна споруда, що за формою нагадувала голову гренландського кита. І не дивно – адже це справдi була величезна аркоподiбна китова щелепа, така широка, що пiд нею, мабуть, проiхав би цiлий екiпаж. Усерединi вона була завiшана старими полицями, на яких купчилися старовиннi карафки, пляшки, баклаги; i в цiй страховиднiй пащецi, наче другий Йона (до речi, саме так його i називали), метушився маленький зморшкуватий дiдок, що лупив з морякiв за лихоманку i погибель потрiйну цiну готiвкою.

Склянки, у якi вiн хлюпав свою отруту, були жахливi. Ззовнi вони мали правильну цилiндричну форму, але зсередини зелене порожнисте скло якось химерно звужувалося донизу, i дiнця ставали оманливо товстими. На стiнках у склi були неоковирно нашкрябанi паралельнi меридiани, що оперiзували цi злодiйськi келихи. Якщо вам наливали до однiеi позначки, це коштувало пеннi, до другоi – ще пеннi, i таким чином аж по самi вiнця: звичайна порцiя китобоя, яку ви можете отримати за шилiнг.

Ступивши до кiмнати, я побачив за столом компанiю молодих морякiв, якi при тьмяному свiтлi розглядали тi заморськi дива. Я роззирнувся довкола, вiдшукав хазяiна i, сповiстивши його про свiй намiр зняти в нього кiмнату, почув у вiдповiдь, що готель i так повнiсiнький, немае жодного вiльного лiжка.

– Утiм, стривайте, – ляснувши себе по лобi, спохопився вiн. – Ви не заперечуватимете, коли я запропоную вам лягти в одне лiжко з гарпунером? Якщо ви маете намiр податися в китобоi, то вам треба до такого звикати.

Я вiдповiв йому, що не люблю спати з кимось в одному лiжку, попри те, що, може, колись i зможу пристати на таку пропозицiю; утiм зараз усе залежить вiд того, що за людина цей гарпунер; а якщо в нього (хазяiна) справдi немае iншого мiсця i якщо гарпунер виявиться не такий уже й осоружний, то, звiсно, я краще погоджуся провести нiч пiд половиною ковдри, якою подiлиться зi мною чесна людина, нiж пiд нiчним небом на морозi, та ще в чужому мiстi.

– Отож-бо й воно! Ну то гаразд, посидьте трошки. Може, з’iсте що-небудь? Вечеря ось-ось поспiне.

Я сiв на дерев’яну лаву, що була порiзьблена вздовж i впоперек не менш, як лави в парку Беттерi. На ii другому кiнцi сидiв зiгнутий, мов дуга, з широко розставленими колiнами матрос i, поринувши у своi думи, кишеньковим ножем прикрашав сидiння. Вiн намагався зобразити корабель, що йде пiд усiма вiтрилами, та, на мiй погляд, був невеликим майстром.

Зрештою нас усiх – чоловiк п’ять чи шiсть – запросили до столу, що його накрили в сусiднiй кiмнатi. Там було, далебi, так холодно, як в Ісландii; вогню хазяiн не запалив, – то вже було б занадто. Тьмяно блимали двi свiчки в кручених свiчниках. Нам довелося застебнути на всi гудзики своi матроськi куртки i грiти задубiлi пальцi об кухлi з окропом. Але частування було просто чудовим. Картопля з м’ясом, а потiм ще й яблука, запеченi в тiстi! Боже милостивий, запеченi в тiстi яблука до вечерi! Якийсь парубок у зеленому бушлатi уминав цi яблука, аж за вухами лящало.

– Гей, хлопче, – зауважив хазяiн, – начувайся, сьогоднi вночi тебе душитиме домовик.

– Хазяiне, – спитав я пошепки, – це не мiй гарпунер?

– Не, – вiдповiв вiн, зловтiшно всмiхнувшись, – твiй гарпунер – досить-таки непевний чоловiк. І вiн нiзащо не iстиме запечених яблук, не! Вiн iсть самi бiфштекси, i тiльки з кров’ю.

– Одне слово, чортяка з рогами, – сказав я. – А де ж вiн? Тут?

– Скоро прийде, – вiдповiв хазяiн.

Цей «рогатий» гарпунер уже наганяв на мене острах. Про всяк випадок я вирiшив, коли нам все ж таки доведеться спати разом, то я змушу його роздягтися i лягти в лiжко першим.

Вечеря скiнчилася, i все товариство знову подалося до буфетноi, де я, аби згаяти час, почав за ним спостерiгати.

Нараз iззовнi залунали гучнi крики. Хазяiн звiв голову i мовив: «Це команда «Касатки»! Я вранцi прочитав, що «Касатка» з’явилася на рейдi. Плавали три роки i прибули з повними трюмами. Оце, панове, справдi цiкаво! Зараз поспитаемо, що нового на Фiджi».

У передпокоi загрюкали матроськi чоботи, дверi розчахнулися навстiж, i до кiмнати увiрвалася зграя диких морських вовкiв – чи то пак, лютих лабрадорських ведмедiв, бо саме на них скидалися цi люди в теплих кошлатих светрах i намотаних на голови вовняних шарфах, усi в дрантi та лахмiттi, з бурульками в обмерзлих бородах. Вони щойно зiйшли зi свого корабля i одразу ж попрямували сюди. Тому не дивно, що вони взяли курс на китову пащеку – шинквас, де метушливий дiдок Йона одразу ж тицьнув кожному повну по вiнця склянку вина. Один iз новоприбулих поскаржився на сильну нежить, i Йона приготував для нього величезну порцiю джину, змiшаного з патокою, що вельми нагадував дьоготь, але, як вiн присягався, являв собою королiвський засiб вiд нежитю та катару, i свiжих, i застарiлих, хоч би де вони вас не заскочили – поблизу лабрадорських берегiв чи з вiтряного боку айсберга.

Невдовзi вони захмелiли, як ото зазвичай трапляеться навiть iз досвiдченими пияками, коли вони пiсля плавання вперше зiйдуть на берег, i розходилися не на жарт. Проте я помiтив, що один iз них тримався трохи осторонь своiх приятелiв. І хоч було помiтно, що вiн соромиться своiм тверезим обличчям псувати iм гульню, втiм поводився вiн скромнiше за них. Цей чоловiк одразу мене зацiкавив; i позаяк морськi боги згодом обрали менi його у приятелi (хоча й у ролi нiмого, принаймнi на сторiнках цiеi оповiдi), я спробую дати його портрет. На зрiст вiн був футiв шести, мав широкi плечi й груди – справжнiй тобi кесон для водолазних робiт. Менi нечасто траплялося бачити такого кремезного чолов’ягу. Його лице було темно-брунатним вiд засмаги, i на ньому яскраво вирiзнялися слiпучо-бiлi зуби. Але в iмлистiй вологiй глибинi його очей ховалися якiсь спогади, що, певно, були не надто веселими. З того, як вiн говорив, було зрозумiло, що вiн е мешканцем пiвдня, а кремезна статура давала пiдстави припустити, що це горець з Алеганського хребта. Коли бурхливi веселощi його приятелiв сягнули свого пiку, цей чоловiк тихенько вийшов з кiмнати, i я бiльше не бачив його, аж доти, поки вiн не став моiм супутником на кораблi. Проте за кiлька хвилин товаришi помiтили його вiдсутнiсть. Мабуть, вони з якоiсь причини дуже його любили, бо одразу зчинили галас: «Балкiнгтон! Балкiнгтон! Де Балкiнгтон?» – i вiдразу подалися вслiд за ним.

Було вже близько дев’ятоi. Пiсля цього бучного бенкету в кiмнатi залягла майже неприродна тиша, i я зрадiв iдеi, що навернулася менi в голову перед приходом матросiв.

Нiхто не любить спати удвох. Слово честi, навiть з рiдним братом краще спати нарiзно. Я не знаю, в чому тут рiч, але люди схильнi спати на самотi. А коли вже йдеться про те, щоб спати з чужою, незнайомою людиною, у незнайомому готелi, у незнайомому мiстi, а цей незнайомий до того ж iще й гарпунер, – вас охоплюе внутрiшнiй протест. Справдi, не було нiяких переконливих пiдстав для того, щоб я – нехай навiть як матрос – спав з кимось в одному лiжку, бо матроси в морi сплять удвох не частiше, нiж нежонатi королi на сушi. Звичайно, сплять усi в одному примiщеннi, але в кожного е свое лiжко, кожен укриваеться своею ковдрою i спить у своiй власнiй шкурi.

Що бiльше думав я про гарпунера, то менше мене приваблювала перспектива спати з ним пiд однiею ковдрою. Можна було припустити, що позаяк вiн гарпунер, то бiлизна в нього аж нiяк не снiжно-бiла. Мене аж трусило. До того ж година була пiзня, i добропорядний гарпунер мiг би вже повернутися й узяти курс на лiжко. Ану, коли вiн приплентаеться опiвночi i впаде просто на мене? Хiба я знаю, з якого вертепу вiн приповзе?

– Хазяiне! Я передумав щодо гарпунера, я з ним не спатиму. Переночую отут на лавi.

– Як собi хочете. Шкода, я не можу дати вам скатертину замiсть лiжника, а дошки тут збiса шкарубкi – бачте, якi кострубатi. Ану стривайте, друже, у мене в буфетi е рубанок. Стривайте, зараз усе владнаемо.

Сказавши це, хазяiн витяг рубанок, стер iз лави пилюку своiм ветхим шовковим носовиком, заходився стругати мое лiжко, шкiрячись у глузливiй посмiшцi. Ошурки так i розлiталися врiзнобiч, поки рубанок не спiткнувся об якийсь надто мiцний сучок. Хазяiн мало не зчесав собi руку, i я став благати його, щоб вiн облишив свое заняття: для мене це лiжко i таким буде м’яке, до того ж я добре знаю, що нiколи з сосновоi дошки не зробиш пуховоi постелi. Тодi вiн знову вишкiрився, прибрав ошурки, вкинув iх у велику грубу посеред кiмнати i взявся до своiх справ, покинувши мене тужити на самотi.

Я спробував лягти на лаву, i з’ясувалося, що вона закоротка для мене на цiлий фут; проте це можна було виправити за допомогою стiльця. Але вона була ще й на фут вужчою, нiж потрiбно, а друга лава в цiй кiмнатi – на чотири фути вища за цю; тож зiставити iх разом було неможливо. Тодi я вмостив свою лаву вздовж вiльноi стiни, але не впритул, а трохи подалi, щоб втулити свою спину у промiжку. Та невдовзi я вiдчув, що мене проймае холодом з вiкна, i збагнув усю недоречнiсть свого задуму; тим паче що другий потiк холодного повiтря йшов вiд стареньких вхiдних дверей, перетинаючись з першим, i вони утворювали цiлий вир малих вiтерцiв просто поряд iз тим мiсцем, де я мав провести нiч. Чорти б його взяли, того гарпунера, подумав я; та стривайте, я ж можу його випередити – зачинити засув iзсередини, лягти в його лiжко, i тодi нехай вiн гамселить у дверi скiльки йому заманеться – я все одно не прокинуся. Ця думка видалася менi привабливою, але, помiркувавши ще трохи, я вiд неi вiдмовився. Хтозна, може, вранцi, переступивши порiг, я наштовхнуся на гарпунера, а вiн одним ударом кулака звалить мене з нiг!

Я знову роззирнувся довкола, проте не побачив iншоi можливостi провести нiч, окрiм перспективи спати в чужому лiжку, i вирiшив, що, може, й не варто так вороже ставитися до незнайомого менi гарпунера. Зачекаю ще трохи, подумав я, адже невдовзi вiн мае прийти. Я роздивлюся його як слiд, i дасть Бог, ми з ним чудово переночуемо разом!

Проте час збiгав, iншi мешканцi по одному, по двое i по трое входили до готелю i розходилися по своiх кiмнатах, а мiй гарпунер не з’являвся.

– Хазяiне, – мовив я, – що ж то за один? Чи вiн завжди так пiзно приходить?

Уже було близько пiвночi.

Хазяiн знову посмiхнувся своею глузливою посмiшкою, наче чимось тiшився, що було недосяжне для мого розумiння.

– Не, – вiдповiв вiн, – зазвичай вiн повертаеться рано. Хто пiзно ходить, той сам собi шкодить. Та сьогоднi вiн пiшов торгувати. Оце не доберу розуму, де його нечистий носить – чи голову свою нiяк не продасть?

– Продати свою голову? Що це ви таке кажете? – Я почав лютитися. – Може, ви маете на увазi, хазяiне, що святого суботнього вечора, чи то радше святого недiльного ранку, ваш гарпунер ходить мiстом i продае свою голову?

– Атож, – пiдтвердив хазяiн. – Я його попередив, що продавати ii тут – марна рiч: на ринку iх i так повно.

– Чого повно? – заволав я.

– Голiв, чого ж iще. А що, хiба в цiм свiтi не забагато голiв?

– Знаете що, хазяiне, – незворушно мовив я, – кажiть це комусь iншому, а не менi – я не такий зелений.

– Може, й так, – погодився вiн, вистругуючи з палички зубочистку. – Та будете ви не зеленим, а чорним, коли цей гарпунер почуе, як ви ганите його голову.

– Я провалю йому дурну його голову! – знову не втримався я. Цi балачки неабияк мене дратували.

– А вона вже провалена.

– Провалена? Цебто як провалена?

– Авжеж, провалена. Тому вiн, певно, i продати ii не може.

– Хазяiне, – мовив я i ступив до нього, холодний, мов Гекла у заметiль. – Хазяiне, покиньте стругати зубочистку. Ми з вами мусимо порозумiтися, i якнайшвидше. Я прийшов до вашого готелю i спитав про лiжко, а ви сказали, що можете запропонувати менi лише половину i що друга половина належить якомусь гарпунеровi. І про цього гарпунера, якого я ще не бачив, ви верзете менi якiсь нiсенiтницi, так, нiби навмисне хочете налаштувати мене проти чоловiка, з яким менi доведеться спати в одному лiжку i з яким мене, таким чином, будуть пов’язувати близькi та конфiденцiйнi стосунки. Тому я вимагаю, щоб ви, хазяiне, покинули говорити загадками i пояснили менi, що за чоловiк цей гарпунер i чи буду я в безпецi, якщо погоджуся провести з ним нiч. І насамперед, хазяiне, ви маете визнати, що ця iсторiя з продажем голови – ваша вигадка, бо в iншому разi я вважатиму ii за беззаперечний доказ того, що ваш гарпунер не при здоровому глуздi, а менi аж нiяк не хочеться спати з божевiльним; а вас, сер, – так, так, хазяiне, саме вас, – за свiдомий замiр змусити мене до цього я залюбки притягну до суду.

– Отакоi! – мовив хазяiн, вiдсапуючись. – Цiкава балачка, надто коли дехто ще й заговорюеться. Та ви даремно так розходилися. Цей гарпунер, про якого я вам казав, щойно повернувся з плавання пiвденними морями, а там вiн накупив багацько новозеландських набальзамованих голiв (тут вони у великiй цiнi), i всi вже попродав, крiм однiеi: сьогоднi вiн хотiв обов’язково ii продати, бо завтра ж недiля, а це вже справжне неподобство – продавати людськi голови на вулицi, якою люди йдуть до церкви. Минулоi недiлi я вчасно спинив його, коли вiн хотiв був вийти до мiста з чотирма головами на мотузцi – наче якась низка цибулин, iй-право!

Таке пояснення розвiяло таемницю, яка щойно здавалася менi незбагненною, i довело, що хазяiн, можливо, i на думцi не мав з мене глузувати; але що я мiг подумати про гарпунера, який в нiч з суботи на недiлю блукав вулицями у такiй злодiйськiй справi, як торгiвля головами мертвих язичникiв?

– Ви вже менi повiрте, хазяiне, цей гарпунер – людина небезпечна.

– Платить вiн вчасно, – вiдповiв хазяiн. – Погляньте, вже давно споночiло, пора спати. Кажу вам, лiжко там просто чудове. Ми з Салi спали на цьому лiжку з тоi ночi, як побралися. Дебеле, мiцне лiжко. Двом мiсця з головою вистачить – хоч танцюй. Поки ми на ньому спали, Сал клала в ногах ще й нашого Сема i малого Джоннi. Та одного разу менi наснилася якась бридня, я став хвицатись i скинув Сема на пiдлогу, i вiн мало не зламав руку. Отодi Сал i сказала, що це не дiло. Та ходiмо мерщiй, самi подивитеся.

Кажучи це, вiн запалив свiчку i тицьнув ii менi, пропускаючи мене вперед. Я все ще вагався, i вiн, кинувши погляд на дзигарi в кутку кiмнати, вигукнув:

– От i недiля! Цiеi ночi ви вже не побачите свого гарпунера. Певно, став на якiр деiнде. Ходiть-бо, ходiть! Ви йдете чи нi?

Я повагався ще мить, потiм ми зiйшли сходами нагору, i я опинився в тiснiй, промерзлiй, мов устрична мушля, комiрчинi, посеред якоi справдi стояло страховидне лiжко – таке велетенське, що в ньому вiльно могли б лягти спати чотири гарпунери.

– Отож, – сказав хазяiн i поставив свiчку на стару матроську скриню, що правила за пiдставку для умивального таза i за стiл, – влаштовуйтесь зручненько. На добранiч.

Я вiдвiв погляд вiд лiжка, озирнувся, та його вже не було.

Тодi я вiдгорнув ковдру i схилився над постiллю. Вона не була вишуканою, але пiсля ретельного вивчення я визнав, що в неi можна лягти. Потiм я почав роздивлятися кiмнату, проте не побачив тут iнших меблiв, окрiм лiжка, скринi-столу, сяк-так збитоi полицi, чотирьох стiн i камiнного екрана, обклееного картинками iз зображенням чоловiка, який убивае кита. З предметiв, що не належали до умеблювання кiмнати, тут мiстилося складне i перетягнуте мотузками лiжко, кинуте в куток на пiдлогу, а замiсть сухопутноi валiзи – великий матроський мiшок, у який, напевне, був запхнутий весь гардероб гарпунера. Крiм того, на полицi над камiном лежала низка кiстяних рибальських гачкiв чудернацькоi форми, а в головах коло лiжка стояв довгий гарпун.

А що це лежить там, на скринi? Я взяв цю рiч у руки, пiднiс до свiтла, помацав, понюхав i всiляко намагався зробити хоч якийсь висновок щодо ii призначення. Я мiг порiвняти ii хiба що з великим килимком, оздобленим по краях маленькими дзвiночками – наче голки плямистого дикобраза на халявах iндiанських мокасинiв. Посерединi цього килимка був отвiр, точнiше, вузький розрiз, подiбний до того, що ми бачимо в плащах-пончо. Та хiба мiг гарпунер при здоровому глуздi нап’ясти на себе цей килимок i в такiй удяганцi блукати мiськими вулицями? Я знiчев’я примiряв його на себе, i вiн, наче мiшок з поклажею, прихилив мене до землi – цупкий, кошлатий i, як менi здалося, вогкуватий – не iнакше як таемничий гарпунер розгулював у ньому пiд дощем. У цьому вбраннi я пiдiйшов до уламка дзеркала, притуленого до стiни. Такого одоробла я ще в життi не бачив! Я так квапився здерти його з себе, що мало не задихнувся.

Потiм я сiв на край лiжка i почав розмiрковувати про гарпунера, що торгуе головами, та про його килим. Посидiвши так деякий час, я встав, зняв бушлат i продовжив своi роздуми посерединi кiмнати. Потiм зняв куртку i ще трохи помiркував у сорочцi. Але, напiвроздягнений, я почав замерзати; i, згадавши запевнення хазяiна, що гарпунер сьогоднi вже не повернеться, бо година надто пiзня, я без жодних вагань роззувся, скинув пiдштанi, задув свiчку i, впавши на лiжко, вiддався на милiсть долi.

Що було напхано в матрас – об’iденi кукурудзянi качани чи битi глечики, – сказати не можу, але я довго крутився в лiжку i не мiг заснути. Зрештою я задрiмав i вже майже вiдплив iз попутним вiтром у царину видiнь, коли раптом у коридорi загупали важкi кроки i зблиснуло свiтло.

Боже праведний, подумав я, це ж, мабуть, гарпунер – клятий торговець головами, бодай йому добра не було! Я лежав нерухомо, вирiшивши не говорити нi слова, поки не заговорять до мене. Незнайомий, тримаючи в однiй руцi свiчку, а в другiй славнозвiсну новозеландську голову, ступив до кiмнати i, навiть не поглянувши на лiжко, поставив свiчку на пiдлозi в дальньому кутку, а тодi почав шарпати мотузки, що перетягували великий мiшок, про який я вже згадував. Я аж пропадав з цiкавостi, так менi хотiлося побачити його обличчя; але вiн, вовтузячись бiля мiшка, не позирав у мiй бiк. Нарештi вiн упорався з мотузками, озирнувся… О леле! Що я побачив! Оце мармиза! Темно-червона з жовтим вiдтiнком, вона була поцяткована великими чорними квадратами. І отака потороча буде моiм товаришем! Мабуть, вiн з кимось побився, йому порiзали пику i лiкар заклеiв ii пластиром. Та наступноi митi вiн повернув лице до свiтла, i я побачив, що цi чорнi квадрати на щоках – не пластирi. Це були просто якiсь плями на шкiрi. Спершу я не знав, що подумати, але потiм здогадався. У пам’ятi зринула розповiдь про бiлого чоловiка – також китобоя, – котрий потрапив у полон до канiбалiв, i вони зробили йому татуювання. Я вирiшив, що цей гарпунер пiд час своiх подорожей теж утрапив у таку халепу. Ну то нехай, подумав я зрештою. Це ж тiльки його зовнiшнiсть, а людина може лишатися порядною в будь-якiй шкiрi. Та як пояснити нелюдський колiр його обличчя, вiрнiше, колiр тих його дiлянок, що лежать поза чорними квадратами i не зачепленi татуюванням? Щоправда, може бути, що це сильна тропiчна засмага, але я нiколи не чув, щоб пiд пiвденним сонцем бiла людина засмагла до червоно-жовтого кольору. А втiм, я ж нiколи не бував у Пiвденних морях; можливо, тамтешне сонце впливае на шкiру отаким дивним чином. Поки всi цi думки, наче блискавки, спалахували в моiй головi, гарпунер все ще не помiчав мене. Впоравшись iз мiшком, вiн вiдкрив його, понишпорив у ньому i витяг щось подiбне до томагавка i якусь торбу з тюленячоi шкiри. Поклавши все це на стару скриню, вiн узяв новозеландську голову – виглядала вона просто огидно – i запхнув ii в мiшок. Потiм вiн скинув капелюха – нового бобрового капелюха, – i я ледь не скрикнув вiд подиву. У нього на головi не було волосся – принаймнi такого, про яке варто було б згадувати, – окрiм малого чорного кудлика, закрученого над самим чолом. Ця гола червона голова була достоту схожа на зотлiлий череп. Якби незнайомий не затуляв менi шлях до дверей, я б прожогом вибiг iз кiмнати – швидше, нiж я, бувало, мiг упоратись iз найсмачнiшим обiдом.

Але навiть за такоi ситуацii я почав мiркувати про те, як непомiтно вислизнути крiзь вiкно; от тiльки кiмната мiстилася на третьому поверсi. Я не боягуз, але цей червонопикий душогуб – торгiвець головами – був чимось недосяжним для мого розумiння. Незнання – матiр страху, i, щиро кажучи, я був геть спантеличений i збентежений цим видовиськом. Тепер я боявся цього незнайомого, мов сатани, що глухоi ночi увiрвався до кiмнати. Щиро кажучи, я так перелякався, що не смiв навiть озватися до нього i зажадати якогось пояснення стосовно всього, що здавалося менi таким загадковим. Тим часом вiн продовжував роздягатись i зрештою оголив груди й руки. Не зiйти менi з цього мiсця, коли я брешу, але ж згаданi частини його тiла, що зазвичай прихованi пiд одежею, були такi самi картатi, як i обличчя; спина теж була вкрита чорними квадратами, наче вiн щойно повернувся з Тридцятирiчноi вiйни, весь посiчений i залiплений пластиром. І це ще не все – ноги також були поцяткованi, наче зграйка темно-зелених жабенят лiзла по пальмових стовбурах. Тепер я зрозумiв, що це якийсь лютий дикун, котрий у Пiвденних морях ступив на борт китобiйного судна i таким чином потрапив до християнського свiту. Я аж сiпався вiд жаху. До того ж вiн торгуе головами… можливо, головами своiх одноплемiнникiв. А що, коли вiн уподобае мою голову? Господи! А томагавк який жахливий!

Та я вже не мав часу лякатися, бо тепер дикун взявся робити якiсь вправи, якi прикували мою увагу i остаточно переконали мене в тому, що це язичник. Пiдiйшовши до свого бахматого пончо, чи плаща, чи накидки – не знаю, як назвати цю одежину, – що його почепив дикун перед цим на спинку стiльця, вiн почав порпатись у його кишенях i нарештi видобув звiдти якесь дивне скоцюрблене опудало, достоту такого кольору, як триденне конголезьке немовля. Згадавши про висушену голову, я вже ладен був подумати, що ця чорна iстота – справжне немовля, законсервоване у подiбний спосiб; але, завваживши, що ця рiч тверда мов камiнь, i виблискуе, як шматок полiрованого чорного дерева, я вирiшив, що це просто дерев’яний божок; i так воно й було насправдi. Я раптом побачив, що дикун пiдходить до порожнього камiна, вiдхиляе екран i ставить свого скоцюрбленого божка, наче кеглю, пiд склепiнням вогнища. Бiчнi стiнки камiна i його цегляна паща були вкритi товстим шаром кiптяви, i я подумав, що цей камiн якнайкраще може правити за олтар, чи то радше капище для африканського бога.

Я повiв очима в бiк напiввидимого божка i, попри те що почувався дуже непевно, почав спостерiгати за розвитком подiй. Дикун витяг iз кишенi жменi зо двi ошурок, акуратно висипав iх перед iдолом, потiм поклав зверху шматок морськоi галети i пiдпалив свiчкою ошурки; запалав жертовний вогонь. Тодi вiн почав швидко тицяти пальцi в полум’я, а ще швидше iх вiдсмикувати (при цьому, здаеться, сильно обпiкся) i врештi-решт вихопив галету з вогню. Потiм вiн роздмухав вугiлля, розгрiб попiл i уклiнно запропонував галету своему чорношкiрому iдолу. Проте малому бiсенятi, певно, не смакувала така пiдгорiла страва; воно навiть не розтулило губiв. Усi цi дивнi дii супроводжувалися ще бiльш дивними низькими звуками, якi видавав побожний iдолопоклонник; я гадаю, вiн спiвав молитовний речитатив чи своi поганськi псалми, при цьому викривляючи обличчя у протиприродних корчах. Нарештi вiн загасив вогонь, без будь-якоi поваги вихопив iз камiна свого божка i недбало кинув його до кишенi плаща, наче мисливець, що запихае в ягдташ убитого вальдшнепа.

Уся ця таемнича церемонiя лише посилила мое збентеження, i, побачивши певнi ознаки того, що цi важливi дii наближаються до свого завершення i вiн зараз попнеться до мене в лiжко, я зрозумiв, що настала мить – зараз або нiколи! – поки свiтло ще не погашено, розвiяти чари, у полонi яких я перебував надто довго.

Утiм, кiлька секунд, протягом яких я мiркував про те, як узятися до дiла, стали для мене згубними. Вiн схопив зi столу томагавк i якусь мить роздивлявся його з обуха, а потiм швидко тицьнув у полум’я свiчки, затис зубами рукiв’я i випустив хмару тютюнового диму. Наступноi митi свiчка погасла, i цей дикий канiбал з томагавком у ротi впав до мене у лiжко. Це вже було занадто! Я заволав вiд жаху, а вiн здивовано щось пробурмотiв i взявся мене обмацувати.

Я, затинаючись, щось белькочучи, вiдсахнувся вiд нього до стiни i звiдти почав благати його, щоб вiн – хоч би хто вiн був – не ворушився i дозволив менi встати й запалити свiчку. Але його буркотливi вiдповiдi одразу навели мене на думку, що вiн прозирав змiст моiх слiв дуже непевно.

– Хто ти в бiса е? – вимовив вiн нарештi. – Ти не казати, я твiй до бiса вбити!

І палаючий томагавк у пiтьмi окреслив криву лiнiю в мене над головою.

– Хазяiне! Благаю, Пiтере Коффiн! – волав я. – Хазяiне! Пробi! Коффiн! Святi угодники, на помiч!

– Твiй казати! Твiй казати, хто е, а то я твiй до бiса вбити, – гримнув канiбал, вимахуючи томагавком, iз якого летiли на мене розпеченi жарини; ще трохи – i бiлизна на менi загорiлася б. Та цiеi митi, на щастя, до кiмнати ступив хазяiн iз свiчкою в руцi, i я, схопившись iз лiжка, метнувся до нього.

– Ну-бо, не бiйтеся, – мовив вiн зi своею звичною посмiшкою, – наш Квiквег вас не скривдить.

– Ви облиште скалити зуби! – загорлав я. – Чому ви не сказали менi, що цей гарпунер – клятий канiбал?

– Я гадав, що ви самi второпаете; казав же вам, що вiн торгуе головами в мiстi. Та ви не хвилюйтеся, не бiйтеся, лягайте i спiть собi. Гей, Квiквеге! Чуеш, твiй мене розумiти, цей чоловiк буде з тобою спати, розумiе?

– Мiй багато розумiе, – промимрив Квiквег, сидячи на лiжку i пихкаючи люлькою.

– Твiй лiзе сюди, – додав вiн, змахнувши у мiй бiк томагавком i вiдгорнувши край ковдри. І, iй-богу, вiн зробив це не просто ввiчливо, а навiть, можна сказати, дуже уклiнно й люб’язно. Якусь мить я стояв i дивився на нього. Коли не брати до уваги його татуювання, це загалом був чистий, миловидний канiбал. Чого я так розходився, мовив я до себе, вiн така сама людина, як я, i в нього не менше причин боятися мене, нiж у мене – боятися його. Краще спати з тверезим канiбалом, нiж iз п’яним християнином.

– Хазяiне, – мовив я, – скажiть йому, щоб вiн заховав свого томагавка чи люльку, не знаю, що воно таке. Інакше кажучи, скажiть йому, щоб вiн не курив, i тодi я ляжу з ним в одне лiжко. Менi не подобаеться, коли зi мною в лiжку хтось курить. Це небезпечно; до того ж я не застрахований.

Мое прохання переказали Квiквегу, вiн одразу ж на нього пристав i знов уклiнним жестом запропонував менi лягти, а сам вiдсунувся на самий краечок, нiби хотiв сказати: я до тебе i пальцем не торкнуся.

– На добранiч, хазяiне, – сказав я. – Можете йти.

Я лiг у лiжко i заснув так мiцно, як не спав ще нiколи в життi.




Роздiл 4. Строката ковдра


Вранцi, прокинувшись ще вдосвiта, я побачив, що мене нiжно й лагiдно обiймае рука Квiквега. Так, iй-бо, наче я його жiнка. Строката ковдра на нашому лiжку була зшита з клаптiв – iз безлiчi квадратiв та трикутникiв, рiзних за кольором та розмiром, i його рука, помережана нескiнченним критським лабiринтом вiзерункiв, якi на кожному мiсцi мали свiй неповторний вiдтiнок, що, гадаю, сталося внаслiдок його звички пiд час плавання пiдставляти руку сонячним променям, то закасавши рукав до плеча, то спустивши, – ця рука здавалася частиною нашоi строкатоi ковдри. Вона лежала на нiй, i вiзерунки й барви так зливалися, що, прокинувшись, я лише з ii ваги та тиску здогадався, що мене обiймае Квiквег.

Мене охопило якесь дивне вiдчуття. Спробую його передати. Пригадую, коли я був малим, зi мною одного разу трапилося щось подiбне – що то було, марення чи дiйснiсть, я так нiколи й не збагнув. А сталося ось що.

Якось я утнув таку штуку – спробував видертися на дах по димарю, наслiдуючи приклад малого сажотруса, якого бачив за кiлька днiв до того, – а моя мачуха, яка била мене за будь-яку провину i залишала без вечерi, мачуха витягла мене за ноги з димаря i вiдрядила спати, хоч було лише двi години по обiдi 21 червня, найдовшого дня в нашiй пiвкулi. Це було жахливо. Та нiчого не вдiеш – я зiйшов сходами на третiй поверх, до своеi комiрчини, дуже повiльно роздягнувся, щоб хоч якось згаяти час, i, тяжко зiтхнувши, залiз пiд ковдру.

Я лежав, тоскно пiдраховуючи, що мине аж шiстнадцять годин, поки я зможу постати з мертвих. Шiстнадцять годин у лiжку! Вiд цiеi думки в мене заболiла спина. Було ще зовсiм ясно; сонце сяяло, з вулицi долинав гуркiт екiпажiв, i в будинку лунали веселi голоси. Я щохвилi почувався все жахливiше, i зрештою я пiдвiвся з лiжка, одягнувся, тихцем у панчохах збiг сходами, вiдшукав унизу свою мачуху i, впавши перед нею на колiна, почав благати ii зглянутися на мене, вiдлупцювати пантофлею за негiдну поведiнку; казав, що ладен витримати будь-яке покарання, аби лиш не це нестерпно довге лежання в лiжку. Та вона була взiрцем найрозумнiшоi мачухи, i менi довелося знову плентати до своеi комiрчини. Там я кiлька годин лежав без сну i почувався значно гiрше, нiж згодом пiд час найтяжчих життевих випробувань. Потiм я, мабуть, все ж таки поринув у болiсний важкий напiвсон; i, поволi прокидаючись – ще пiд владою сну, – я розплющив очi у своiй кiмнатi, вже не освiтленiй яскравим сонцем, а оповитiй темрявою, що лилася ззовнi. Раптом усе мое ество пройняв дрож, я не бачив i не чув нiчого, але вiдчув у своiй руцi, що лежала поверх ковдри, чиюсь безтiлесну руку. Якась дивна, незбагненна сутнiсть, безмовна примара, якiй належала рука, нiбито сидiла бiля мого лiжка. Здавалося, я лежав так цiлу вiчнiсть, заклякнувши у смертному жаховi, не в змозi вiдсмикнути руку; i водночас я розумiв: щойно ворухну нею – i страшнi чари розвiються. Це моторошне вiдчуття помалу зникло, але, прокинувшись уранцi, я знову з острахом згадав його – i ще багато днiв, тижнiв i мiсяцiв потерпав вiд марних спроб знайти розгадку цiеi таемницi. Щиро кажучи, я й досi часто про це думаю.

Отож моi переживання тiеi митi, коли я вiдчув безтiлесну руку у своiй руцi, за своею незвичайнiстю дуже нагадували те, що я вiдчув, прокинувшись i побачивши, що мене обiймае язичницька рука Квiквега. Та помалу твереза ранкова дiйснiсть змусила мене пригадати по черзi всi подii минулоi ночi, i я зрозумiв, у якому смiховинному та делiкатному становищi перебуваю. Хоч як я силувався вiдкинути його руку i видертися з його подружнiх обiймiв, вiн, не прокидаючись, продовжував мiцно обнiмати мене так, нiби нiщо у свiтi, крiм смертi, не могло нас розлучити. Я спробував розбудити його: «Квiквеге!» – та вiн у вiдповiдь лише захропiв. Тодi я повернувся на бiк, почуваючись наче уярмленим, i зненацька мене щось укололо. Вiдгорнувши ковдру, я побачив, що пiд боком у дикуна спить його томагавк – наче чорне гостролице немовля. Отакоi, подумав я, ночувати в чужому домi з канiбалом i томагавком! «Квiквеге! Заради бога, Квiквеге! Прокинься!» Нарештi, продовжуючи борсатись, я невпинними гучними протестами з приводу недоречностi цих подружнiх обiймiв, у яких вiн стискав свого сусiда по лiжку, видобув з нього якесь нерозбiрливе белькотiння; вiн прибрав руку, здригнувся всiм тiлом, наче собака ньюфаундленд пiсля купання, випростався, сiв на лiжку i, протерши очi, вирячився на мене так, нiби не мiг збагнути, як це я тут опинився; утiм, якесь невиразне усвiдомлення того, що вiн мене уже бачив, жеврiло в його поглядi. Я тим часом лежав i спокiйно розглядав його, бiльше не вiдчуваючи нiякого остраху i тому вирiшивши роздивитись цю чудну iстоту якомога краще. Коли Квiквег зробив нарештi якийсь висновок щодо особи свого сусiда i нiбито примирився з наявним станом речей, вiн ураз зiскочив на пiдлогу i знаками та вигуками дав менi зрозумiти, що, коли я того хочу, згоден одягтися першим i залишити мене на самотi, вiддавши кiмнату у мое розпорядження. Еге, Квiквеге, подумав я, за таких обставин це просто найвищий ступiнь культури. До того ж, щиро кажучи, дикунам взагалi притаманна певна вроджена культура; можна лише подивуватися, якi вони делiкатнi вiд природи. Я так вихваляю Квiквега тому, що вiн виявив неабияку ввiчливiсть i навiть люб’язнiсть, тодi як я сам повiвся не дуже чемно: лежачи в лiжку, я витрiщався на нього, пильно стежачи за процесом його вдягання, бо цього разу цiкавiсть перемогла в менi гарнi манери. Адже таку людину, як Квiквег, нечасто доводиться побачити; i вiн сам, i його поведiнка були вартi того, щоб за ними уважно поспостерiгати.

Вiн почав свiй туалет згори, нап’явши на голову свого бобрового капелюха – слiд зауважити, дуже високого, – а потiм, все ще без штанiв, почав нишпорити по пiдлозi в пошуках черевикiв. Чому вiн так вчинив – iй-богу, не знаю, але наступноi митi вiн, у бобровому капелюсi i з черевиками в руцi, опинився пiд лiжком, де, як я мiг зрозумiти з його уривчастого дихання i натужного кректання, почав натягати черевики на ноги, хоча нiякi правила етикету не вимагають, щоб людина взувалася без свiдкiв. Але ж, бачите, Квiквег був iстотою в промiжному станi – нi лялечка, нi метелик. Вiн був окультурений лише настiльки, щоб усiлякими способами демонструвати свое дикунство. Його освiта ще не була завершена. Вiн був iще учнем. Якби вiн уже не був певною мiрою цивiлiзований, то, мабуть, взагалi не став би завдавати собi клопоту взуванням; з iншого боку, якби вiн не залишався дикуном, йому б не спало на думку взуватися пiд лiжком. Зрештою вiн вилiз iз-пiд лiжка в капелюсi, який вiд такоi вправи зiм’явся i насунувся на самi очi, i з рипiнням закульгав по кiмнатi; певно, вiн iще не звик до взуття, а цi черевики з волячоi шкiри, вогкi й зморщенi, та й пошитi, мабуть, не на замовлення, того нестерпно холодного ранку страшенно давили йому ноги.

Оскiльки вiкно в нас не було завiшене i з будинку напроти через вузький провулок було чудово видно все, що вiдбувалося в кiмнатi, а Квiквег, що походжав у самому капелюсi i черевиках, виглядав досить-таки дивно, я став умовляти його – намагаючись говорити зрозумiлою для нього мовою, – щоб вiн поквапився зi своiм удяганням i насамперед одягнув штани. Вiн пристав на моi умовляння, а потiм почав умиватися. Зранку будь-який християнин умив би обличчя; а Квiквег – диво дивне! – обмежився тим, що обмив водою груди, плечi й руки. Потiм вiн одягнув жилет, узяв зi скринi, що правила за стiл i пiдставку для вмивальника, шматок твердого мила, умочив його у воду i намилив щоки. Я у захватi чекав, що вiн витягне звiдкiлясь свою бритву, але вiн раптом дiстав iз кутка за лiжком гарпун, зняв довге дерев’яне рукiв’я, витяг лезо з чохла, кiлька разiв провiв ним по своiй пiдошвi i, ставши перед уламком дзеркала бiля стiни, заходився чи то голити, чи то гарпунувати собi щоки. Ну, Квiквеге, подумав я, ти знайшов чудове застосування для першосортного леза фiрми «Роджер»! Потiм я вже не дивувався цiй операцii, бо знав достеменно, з якоi високоякiсноi сталi виготовляють гарпуни i як гостро заточують iхнi довгi прямi леза.

Квiквег невдовзi завершив свiй туалет i статечною ходою вийшов з кiмнати, вбраний у довгий лоцманський бушлат; а в руцi, наче маршальський жезл, вiн тримав свiй гарпун, з яким не розлучався нiколи.




Роздiл 5. Снiданок


Я пiшов за ним слiдом i, спустившись до буфетноi, вiдповiв на глузливу посмiшку хазяiна дружнiм вiтанням. Я не тримав на нього зла, хоч вiн добряче посмiявся з мене минулоi ночi.

Але ж посмiятися вiд душi – рiч зовсiм непогана. Щирий смiх – це справжне благо, яке, на жаль, доля даруе нам не надто часто. Тому, якщо хтось власною персоною надае iншим привiд поглузувати, нехай вiн не скупиться i не соромиться, нехай залюбки послужить цiй справi! Будьте певнi – той, у кому е щось смiшне, вартий значно бiльшого, нiж ви гадаете.

У буфетнiй на той час зiбралося чимало народу; бiльшiсть з цих людей прибули вночi, i тому вчора я iх не бачив. То були майже самi китобоi: першi, другi й третi помiчники капiтана, корабельнi купори i корабельнi ковалi, гарпунери i гребцi – засмаглi, кремезнi чоловiки з кошлатими бородами, неголенi, волохатi лобуряки, зранку вдягненi в матроськi бушлати замiсть халатiв.

Можна було одразу збагнути, як давно кожен iз них покинув палубу свого корабля. Ось у цього молодого здорованя щоки кольором нагадують достиглi на сонцi грушi i пахнуть, напевно, так само солодко; вiн не бiльш як три днi тому повернувся сюди з Індii. А отой, що сидить з ним поруч, не такий засмаглий; це скорiше вiдтiнок червоного дерева. У третього обличчя ще зберегло слiди тропiчноi засмаги, тiльки трохи побляклоi – зрозумiло, що минув, не один тиждень, як цей чоловiк зiйшов на берег. Та хто мiг похвалитися таким обличчям, як Квiквег, чия мармиза, помережана рiзнобарвними смугами, наче захiдний схил Анд, в одному химерному вiзерунку представляла всi клiматичнi пояси?

– Агов! Їжа готова! – оголосив хазяiн, розчинивши дверi, i ми пройшли до сусiдньоi кiмнати снiдати.

Дехто гадае, що люди, якi багато подорожували, усюди поводяться невимушено i почуваються як удома в будь-якому товариствi. Та це не завжди так. Ледьярд, славетний мандрiвник з Новоi Англii, i шотландець Мунго Парк – обое вони двох слiв не могли стулити в салоннiй бесiдi. Можливо, подорож по безкрайнiх просторах Сибiру в санях, запряжених собаками, – подiбноi до тiеi, яку здiйснив Ледьярд, – чи тривалi прогулянки на порожнiй шлунок i в повнiй самотi до глибин чорноi Африки, в чому полягали всi досягнення бiдолашного Мунго, можливо, такi подвиги не сприяють свiтським манерам. А втiм, свiтськi манери трапляються не так уже й рiдко.

Цi мiркування викликала така обставина: коли ми сiли за стiл i я приготувався почути захопливi оповiдi про китобiйний промисел, на мiй превеликий подив, нiхто з присутнiх не вимовив жодного слова. І навiть бiльше – у всiх був якийсь знiчений вигляд. Так, так! Навколо мене сидiли морськi вовки, якi у вiдкритому морi смiливо гарпунили велетенських китiв – геть чужих i незнайомих! – i не вагаючись вступали з ними в запеклий бiй; а тут вони сидiли за одним столом, люди однiеi професii i подiбних смакiв, i озиралися один на одного так боязко, наче нiколи не переступали порога кошари на Зелених пагорбах. Дивне то було видовище – сором’язливi ведмедi, боязкi вояки-китобоi!

Та повернiмося до мого Квiквега; вiн сидiв посеред них – i, з примхи долi, навiть на чiльному мiсцi, – незворушний i холодний, мов бурулька. Звiсно, його манери не можна було назвати бездоганними; навiть найпалкiший iз його прихильникiв не змiг би виправдати присутнiсть гарпуна, який вiн принiс iз собою до столу i який задiяв без найменших вагань, простягаючи його через весь стiл, що було вельми небезпечним для голiв оточуючих, щоб загарпунити i притягнути до себе бiфштекси. Проте слiд зазначити, що все це вiн робив iз спокiйною впевненiстю, а кожен знае, що в очах бiльшостi впевненiсть рiвноцiнна всiм свiтським манерам.

Ми не будемо описувати тут усi iншi дивацтва Квiквега, не будемо розповiдати про те, як вiн старанно уникав гарячих булочок i як присвятив усю свою увагу недосмаженим бiфштексам. Досить лиш сказати, що, коли снiданок був завершений, вiн разом з усiма перейшов до буфетноi, запалив люльку-томагавк i сидiв, не знiмаючи капелюха, перетравлюючи iжу i спокiйно попихкуючи люлькою; а я пiшов на прогулянку.




Роздiл 6. Вулиця


Якщо я здивувався, побачивши, що така чудна особа, як Квiквег, перебувае в культурному товариствi цивiлiзованого мiста, то подив цей одразу ж зник, коли я вийшов на свою першу – при свiтлi ясного дня – прогулянку вулицями Нью-Бедфорда.

У будь-якому великому портовому мiстi на тих вулицях, що розташованi неподалiк вiд набережноi, можна вряди-годи зустрiти найчуднiших людей з усiх куточкiв свiту. Навiть на Бродвеi i Чеснет-стрит iнодi трапляеться, що середземноморськi матроси штовхають переляканих американських ледi. На Рiджент-стрит iнколи можуть забрести iндiйськi i малайськi моряки, а в Бомбеi на Аполло-стрит тубiльцi сахалися вiд живих янкi. Але Нью-Бедфорд випереджае всiх – i Уотер-стрит, i Уопiнг. Останнi мiсця вiдвiдують тiльки звичайнi моряки; а в Нью-Бедфордi на кожному розi стоять i точать ляси справжнi канiбали, справжнiсiнькi дикуни, i в деяких кiстки ще вкритi нехрещеною плоттю. Хiба втримаешся, щоб не витрiщитися на них?

Проте, окрiм жителiв островiв Фiджi, Тонгатобу, Ероманго, Паранджi i Брайтджi, окрiм диких представникiв китобiйного промислу, що блукають тутешнiми вулицями, не впадаючи в око перехожим, ми можемо побачити в Нью-Бедфордi ще бiльш цiкаве i, безперечно, ще бiльш кумедне видовисько. Щотижня сюди прибувають юрми новачкiв iз Вермонта i Нью-Гемпшира, якi прагнуть спробувати своi сили в почесному та славному китобiйному ремеслi. Це здебiльшого молодi, дужi хлопцi, вчорашнi лiсоруби, яким забаглося промiняти сокиру на китобiйний гарпун. Парубки, зеленi, мов тi Зеленi пагорби, звiдки вони приiхали. Інколи здаеться, що iм кiлька годин вiд народження. Ось, наприклад, той хлопчина, що з поважним виглядом вийшов з-за рогу. На ньому бобровий капелюх, фалди в нього – мов хвiст у ластiвки, але вiн пiдперезався матроським паском i причепив збоку кортик у пiхвах. А он чимчикуе ще один, у зюйдвестцi, але в бомбазиновому плащi.

Мiський дженджик нiколи не зрiвняеться з сiльським, iз стопроцентним дендi-селюком, який на косовицю натягае рукавички з оленячоi шкiри, щоб уберегти руки вiд засмаги. Так-от, коли цей сiльський дженджик увiб’е собi в голову, що вiн мусить показати себе й зробити кар’еру, i вирiшить пiти на китобiйне судно, – треба тiльки бачити, як вiн викаблучуеться, опинившись у порту! Замовивши собi матроське вбрання, вiн неодмiнно поставить на жилет моднi гудзики-дзвiночки та ще й звелить пришити петельки до своiх штанiв iз ряднини. Бiдолашний сiльський дурню! Цi петельки луснуть при першому поривi свiжого вiтру, коли тебе разом з усiма твоiми гудзиками та петельками потрiпае лютий шторм!

Але не думайте, що це славне мiсто може похвалитися перед приiжджими лише гарпунерами, канiбалами i сiльськими простачками. Це зовсiм не так. Нi, Нью-Бедфорд – справдi дивовижне мiсце. Якби не ми, китобоi, цей клапоть землi i донинi лишався б, мабуть, у такому жалюгiдному станi, як береги Лабрадору. Навiть тепер за мiстом, трохи далi вiд узбережжя, трапляються такi пустельнi, голi мiсця, що аж страшно. Але саме мiсто чудове; мабуть, у всiй Англii немае кращого. Справжня земля елею; проте, на вiдмiну вiд Ханаанськоi землi, це, окрiм усього, iще й земля хлiба та вина. Вулицями тут не тече молоко, i навеснi iх не замощують яйцями. І все ж бiльш нiде в Америцi не знайдеш таких величних будинкiв, таких пишних садкiв i паркiв, як у Нью-Бедфордi. Звiдки вони взялися? Як вони з’явилися тут, на цiй колись злиденнiй, засипанiй вулканiчним шлаком землi?

Пiдiть i роздивiться як слiд залiзну решiтку, кожен прут якоi загнутий подiбно до гарпуна, роздивiться решiтку навколо того високого особняка, i ви знайдете вiдповiдь на свое питання. Так, усi цi ошатнi будiвлi i розкiшнi сади прибули сюди з Атлантичного, Індiйського i Тихого океанiв. Усе це свого часу загарпунили i витягли з морськоi глибини китобоi. Чи мiг сам герр Олександр звершити такий подвиг?

Кажуть, батьки в Нью-Бедфордi дають у посаг своiм донькам китiв, а племiнницям – дельфiнiв. Їдьте до Нью-Бедфорда, якщо хочете побачити справжне бучне весiлля, бо кажуть, що там у кожнiй оселi стоять цiлi дiжки китового лою i щоночi спалюють спермацетовi свiчки заввишки в людський зрiст.

Улiтку мiсто потопае в пишнiй зеленi, а око милують довгi золотi алеi.

А в серпнi в небеснiй висотi чудовi каштани, наче канделябри, простирають над перехожими довгастi, мов свiчки, конуси своiх квiткових бростей. Так усепереможне мистецтво прикрасило весь Нью-Бедфорд барвистими терасами квiтникiв на голих уламках скель, розкиданих тут в останнiй день творiння.

А жiнки Нью-Бедфорда! Вони квiтнуть, наче троянди, що iх вони понасаджували своiми тендiтними руками. Але троянди квiтнуть лише влiтку, а нiжнi гвоздики на iх личках червонiють цiлий рiк, мов сонце в небi. Такого цвiтiння не знайти бiльш нiде у свiтi – хiба що в Селемi, де, як я чув, дихання молодих дiвчат наповнене мускусом, i моряки за багато миль вiд берега за запахом вiдчувають близькiсть своiх коханих, наче йдуть до запашних Молук, а не до пуританського пiщаного узбережжя.




Роздiл 7. Каплиця


Там, у Нью-Бедфордi, стоiть Каплиця Китобоiв, i небагато знайдеться суворих морякiв, що перед вiдплиттям до Індiйського чи Тихого океану не скористаються з нагоди зайти сюди в недiлю. У всякому разi, я зайшов. Повернувшись iз першоi ранковоi прогулянки, я невдовзi знову вийшов на вулицю – тiльки для того, щоб пiти до каплицi. Ясне, свiтле i холодне небо затягло туманом, лiпив мокрий снiг. Я щiльно закутався у свою кошлату куртку, зшиту з тканини, що зветься «ведмежа шкура», i подолав шлях у лютiй заметiлi. Коли я ввiйшов до каплицi, там було небагато людей – лише кiлька морякiв i матроських жiнок та вдiв.

Панувала мертва тиша, яку час вiд часу порушувало завивання хуртовини. Здавалося, наче кожний iз мовчазних прочан навмисне всiвся осторонь вiд iнших, бо його нiмотна туга була навiчно замкнена в собi. Священик ще не прийшов. Наче нiмi острови, сидiли цi чоловiки й жiнки, втупивши очi в мармуровi плити з чорною облямiвкою, умурованi в стiну по обидва боки вiд кафедри. На трьох iз них були приблизно такi написи (цитую з пам’ятi):



ПАМ’ЯТІ

ДЖОНА ТОЛБОТА,

загиблого у вiцi вiсiмнадцяти рокiв

за бортом корабля

поблизу острова Пустки бiля берегiв Патагонii

1 листопада 1836 року.

Цю плиту спорудила в пам’ять про нього

його сестра






ПАМ’ЯТІ

РОБЕРТА ЛОНГА, ВІЛЛІСА ЕЛЛЕРІ,

НАТАНА КОЛМЕНА, УОЛТЕРА КЕННІ,

СЕТА МЕЙСІ І СЕМЮЕЛА ГЛЕЙГА,

членiв екiпажу одного з вельботiв

з корабля «Eлiза»,

затягнених китом у вiдкрите море

поблизу Тихоокеанського узбережжя

31 грудня 1839 року.

Цей мармур встановили тут

iхнi товаришi, що лишилися живими






ПАМ’ЯТІ

ПОКІЙНОГО

КАПІТАНА ЄЗЕКІЇЛА ГАРДІ,

убитого на своему вельботi

кашалотом бiля берегiв Японii

3 серпня 1833 року.

Цю плиту встановила в пам’ять про нього

його вдова


Я струсив розталi крижинки з капелюха й куртки, сiв неподалiк вiд дверей i, роззирнувшись довкола, на свiй подив, побачив неподалiк вiд себе Квiквега. Вiн придивлявся до цiеi урочистоi обстановки з цiкавiстю й недовiрою. Дикун був единим, хто звернув на мене увагу, позаяк вiн був тут единим, хто не вмiв читати, i тому не мiг зацiкавитися написами на стiнах.

Не знаю, чи були серед присутнiх у каплицi родичi тих морякiв, чиi iмена значилися на плитах; проте нещаснi випадки на морi трапляються так часто i у стiлькох жiнок на обличчях, якщо не у вбраннi, можна було помiтити слiди невтiшного горя, що я можу впевнено сказати – там зiбралися тi, у чиiх згорьованих серцях при поглядi на цi холоднi каменi знову ятряться давнi рани.

О ви, чиi померлi близькi лежать пiд зеленою травою, хто може, стоячи серед квiтiв, сказати: тут лежить той, кого я любив, – вам незнайомий бiль, що мучить цi серця. Скiльки болiсних просвiтiв мiж чорними склепiннями плит, пiд якими не похований прах! Який розпач у цих безпристрасних написах! Яка мертвотна пустка, яка несподiвана зневiра в цих рядках, що вбивають будь-яку вiру i немовби полишають надii на воскресiння тих, хто загинув на незнаних широтах i не спочив у землi. Цi плити мали б стояти у печерах Елефанти, а не тут.

У якому списку зазначенi iмена наших мерцiв? Чому iснуе приказка, що могили нiмi, адже вони ховають не менше таемниць, нiж Гудвiнськi пiски! Як пояснити, що перед iменем того, хто вчора покинув цей свiт, ми ставимо слово, таке важливе i таке оманливе, проте не нагороджуемо таким званням того, хто вирушае до берегiв найвiддаленiших Індiй нашого свiту? Чому страховi компанii виплачують великi суми у випадку смертi безсмертних? У якому вiчному, непорушному паралiчi, у якому мертвому безнадiйному зацiпенiннi зараз лежить старець Адам, який помер шiстдесят столiть тому? Як пояснити, що ми тужимо за тими, на кого, згiдно з нашими уявленнями, чекае вiчна радiсть? Чому всi живi прагнуть приректи до мовчання все, що померло? Чому найменшоi чутки про стукiт у склепi досить для того, щоб навiяти жах на цiле мiсто? У всiх цих питаннях е глибокий сенс.

Але вiра, мов шакал, живиться бiля трупарнi, i навiть iз цих мертвих вагань витягае вона живильну надiю.

Навряд чи слiд казати, з яким почуттям я роздивлявся напередоднi свого вiдплиття до Нентакета цi мармуровi плити i читав при тьмяному свiтлi згаслого дня рядки про долю китобоiв, якi вирушили в цю подорож ранiше вiд мене. Так, Ізмаiле, можливо, i тебе чекае така сама доля. Та потiм мiй смуток розвiявся. Адже це не що iнше, як приемне запрошення в дорогу, чудова нагода досягти успiху; слово честi, розбитий вельбот нагородить мене безсмертям без пiдвищення зарплатнi. Справдi, у китобiйному ремеслi смерть – звичайнiсiнька рiч: ти й оком не змигнеш, а тебе за якусь мить турнуть у Вiчнiсть. Ну то й що? Гадаю, ми якось хибно розумiемо питання Життя i Смертi. Гадаю, те, що називають моею тiнню тут, на землi, – це i е моя справжня сутнiсть. Гадаю, у своему поглядi на духовнi явища ми подiбнi до устриць, якi дивляться на сонце з водноi глибини i вважають, що цей каламутний водяний шар – прозоре повiтря. Гадаю, мое тiло – це лише осад мого кращого буття. Та нехай хто хоче, той i забирае мое тiло, нехай забирае, адже воно – не я! Тому тричi слава Нентакету, нехай буде проламане дно вельбота i проламаний череп, та душi моеi не зломить i сам Юпiтер.




Роздiл 8. Кафедра проповiдника


Я просидiв так недовго; а потiм до каплицi увiйшов якийсь поважний чоловiк кремезноi статури, i з того, як усi одразу звернули до нього шанобливi погляди, ледве порив снiговоi заметiлi з грюкотом зачинив за ним дверi, я не вагаючись вирiшив, що цей симпатичний старий – сам священик. І справдi, то був отець Мепл, як називали його китобоi, серед яких вiн зажив неабиякоi слави. У юнi роки вiн теж був моряком, гарпунером, проте вже багато рокiв тому став служителем церкви. У тi часи, про якi я пишу, отець Мепл став на порозi пори своеi старостi – тiеi здоровоi старостi, що нiби прибираеться у квiтучу молодiсть, бо здавалося, що в його зморшках виграють нiжнi вiдблиски нового свiтанку – так весняна зелень прозирае з-пiд лютневого снiгу.

Жоден, хто знав iсторiю життя отця Мепла, не залишався до нього байдужим; його священницька подоба була якоюсь несподiваною, бо вгадувалося в нiй суворе моряцьке минуле. Коли вiн увiйшов, я помiтив, що вiн без парасолi i, звичайно, прибув не в екiпажi; розталий снiг цiвками стiкав iз його парусинового капелюха, а бахматий, подiбний до лоцманського, брезентовий плащ, просотаний водою, гнув його до землi. Утiм, капелюх, плащ i калошi були по черзi знятi й розмiщенi в кутку бiля дверей, пiсля чого вiн у належному вбраннi неквапно пiдiйшов до кафедри.

Вона, як i бiльшiсть старовинних кафедр, була дуже високою, а позаяк звичайнi схiдцi за такоi висоти мали простягтися на чималу довжину, загромаджуючи i так невелику площу каплицi, архiтектор – певно, за порадою отця Мепла – спорудив кафедру без схiдцiв, прилаштувавши до неi пiдвiсну драбину на кшталт тiеi, якою пiднiмаються з човна на борт корабля. Дружина одного капiтана-китобоя пожертвувала для каплицi два мiцних канати з червоноi вовни, що тепер правили за бильця цiеi драбини, яка, оздоблена рiзьбленням i пофарбована пiд червоне дерево, пасувала до загальноi обстановки каплицi i тому здавалася цiлком доречною та не позбавленою смаку спорудою. Отець Мепл на хвильку пристояв бiля пiднiжжя драбини i, мiцно вхопившись обiруч за вовнянi кульки на кiнцях билець, позирнув нагору, а потiм iз суто моряцькою й водночас статечною спритнiстю зiйшов по драбинi, перебираючи руками, наче пiднiмався на грот-щоглу свого корабля.

Поздовжнi частини цiеi драбини, як у справжнього трапа, були мотузянi, обшитi клейонкою, лише сходинки зробленi з дерева. Я одразу подумав, що це може бути дуже зручним на кораблi, але тут е зайвим. Я ж бо нiяк не чекав, що отець Мепл, пiднявшись на кафедру, неквапно повернеться i, перехилившись через борт, почне поволi витягати драбину по однiй сходинцi, поки вся вона не опиниться нагорi, перетворивши кафедру на малий неприступний Квебек.

Трохи збентежений, якусь мить я розмiрковував над тим, що менi довелося побачити. Отця Мепла всi знали як чоловiка великоi простоти i святостi, тому я не мiг запiдозрити його в намаганнi завоювати такими фокусами дешеву популярнiсть. Нi, подумав я, тут мае бути якийсь потаемний сенс, i навiть бiльше – якась прихована символiка. Можливо, вiн хоче показати цим актом фiзичноi iзоляцii, що вiн на певний час душевно усамiтнився, обiрвав усi зовнiшнi зв’язки i свiтськi узи? Справдi, для iстинно вiруючоi людини ця кафедра, що е невичерпним джерелом словесного вина i м’яса, – непохитна фортеця, величний Еренбрейтштейн, у стiнах якого мiститься вiчна пожива.

Пiдвiсна драбина була не единим дивацтвом, що залишилося вiд колишнього моряцького життя священика. Помiж мармурових надгробкiв, розташованих по обидва боки позаду кафедри, на стiнi висiла велика картина – самотнiй корабель, що вiдважно бореться з бурею, яка жене його на чорнi береговi скелi, оперезанi слiпучо-бiлими пiнистими хвилями. А в небесах, над миготливими хмарами, над чорною завiсою, маячить острiвець сонячного свiтла, i на ньому – обличчя янгола, що дивиться вниз. Це осяйне обличчя кидае на корабель, що хилитаеться в буремному морi, маленький свiтлий вiдблиск, схожий на срiбну дощечку, прибиту до палуби «Вiкторii» на тому мiсцi, де загинув Нельсон. «О славний корабель! – нiби промовляе цей янгол. – Смiливий, славний корабель, тримайся! Нехай стоiть несхитно твое вiдважне стерно. Удалинi вже проглядае сонце, хмари розступаються – прозирае безхмарна блакить».

Кафедра теж видавала морський смак, що породив пiдвiсну драбину i це полотно. Оббита спереду панеллю, вона за формою нагадувала крутобокий корабельний нiс, i Бiблiя лежала на виступi, порiзьбленому звивистими вiзерунками, мов нiс корабля.

Що може бути красномовнiшим, нiж це? Адже кафедра проповiдника завжди була попереду всього земного i вказувала шлях; кафедра веде свiт за собою. Звiдти смертнi бачать першi ознаки Божого гнiву, i нiс корабля бере на себе перший порив буревiю.

Звiдси линуть до бога бризiв i штормiв першi благання про попутний вiтер. Справдi, свiт – це корабель, що взяв курс у незнаний простiр вiдкритого океану, а кафедра проповiдника – нiс корабля.




Роздiл 9. Проповiдь


Отець Мепл пiдвiвся i тихо, проте владно звелiв своiй паствi, що розбрелася по каплицi, зiбратися докупи: «Гей, вiд лiвого борту! Праворуч! Вiд правого борту – лiворуч! Усередину, усередину!»

У проходах загупали важкi матроськi чоботи, тихо зачовгали жiночi черевики, знову запанувала тиша, i погляди звернулися до проповiдника.

Якусь мить вiн стояв нерухомо, потiм опустився на колiна в носовiй частинi своеi кафедри, склав на грудях широкi засмаглi долонi i, звiвши догори погляд заплющених очей, почав молитися з таким побожним замилуванням, наче проказував молитву з глибини моря. Пiсля закiнчення молитви вiн урочистим i протяжним голосом, подiбним до поховального дзвону затонулого в туманi корабля, став читати гiмн, поступово змiнюючи iнтонацiю, i завершив читання на радiснiй, хвалебнiй нотi:

Мене поглинув, як могила, кит.
О, темного жаху страшна безодня!
Пiд сонцем виграе морська блакить,
Мене ж чекае темрява пiдводна.

Дивився я в пекельну глибину,
Де мук нестерпних i страждань без лiку,
І розпач душу обiйняв мою —
Там, грiшний, я каратимусь довiку.

В ту мить тяжку я Господа молив,
Я знав, що грiх спокутувати мушу,
І милосердний Бог мене простив —
І визволив з пiтьми загиблу душу.

На свiтлому дельфiнi плив Господь;
Не осягнути зоровi людському
Всю грiзну велич сяяння Його —
Мов блискавиця в небi грозовому!

І страх, i радiсть в серцi ожили,
Ту мить я пам’ятатиму до смертi.
Хай славиться Господь мiй на вiки
У могуттi своему й милосердi!

Майже всi присутнi йому пiдспiвували, i гiмн розливався, линучи у височiнь, навiть заглушивши завивання хуртовини. Потiм ненадовго запанувала тиша; проповiдник повiльно перегортав сторiнки Бiблii i нарештi, поклавши долонi на розгорнуту книгу, промовив:

– Любi моi брати-матроси! Вiзьмiмо останнiй вiрш першого роздiлу книги пророка Йони: «І створив Бог великого кита i звелiв йому проглинути Йону».

Матроси! Ця книга, що мiстить всього лише чотири роздiли – чотири оповiдi, – це тонка нитка, уплетена в канат Святого Письма. Та яких глибин душi досягае глибинний лот Йони! Яким повчальним е для нас приклад цього пророка! Який прекрасний його гiмн у черевi риби! Як нагадуе вiн хвилi морськi, скiльки в ньому величi! Ми вiдчуваемо, як буруни здiймаються над нами, разом iз ним ми опускаемося на драглисте дно морське, а навколо, зусiбiч, морська трава i зелений мул! Та чого навчае нас книга Йони? Друзi моi, це подвiйне повчання; повчання для нас усiх, грiшних людей, i повчання для мене, керманича Бога живого. Для нас, грiшних людей, це повчання тому, що тут розповiдаеться про грiх, про заблукану душу, про раптово пробуджений страх, швидку покару, каяття, молитву i, нарештi, про спасiння i радiсть Йони. Так само як в усiх грiшникiв серед людей, грiх сина Амiтая був у гордовитому непослуху волi Божiй. Зараз не мае значення, в чому була ця воля i як вiн дiзнався про неi, – бо вiн вирiшив, що звершити ii тяжко. Та пам’ятайте: все, чого чекае вiд нас Господь, тяжко звершити, i тому вiн частiше примушуе нас, нiж намовляе. І якщо ми скоряемося Господу, ми повиннi щоразу йти проти самих себе; ця непокора самому собi i е найтяжчою в покорi Господу.

Але, взявши на себе грiх непокори, Йона i далi зневажав Господа, бо спробував утекти вiд Нього. Вiн гадав, що корабель, збудований людьми, вiдвезе його в такi краi, де пануе не Бог, а капiтани земнi. Вiн блукае бiля причалiв Іоппii i шукае корабель, що йде до Таршиша. У цьому е, слiд гадати, особливий смисл, якого досi нiхто не осягнув. За всiма розрахунками, Таршиш – це не що iнше, як нинiшнiй Кадiс. Така думка вчених. А де розташований Кадiс, друзi моi? В Іспанii, так далеко вiд Іоппii, як тiльки мiг Йона дiстатися морем у тi давнi часи, коли води Атлантики були незнанi людям? Тому що Іоппiя, брати моi матроси, це сучасна Яффа, вона розкинулася на схiдному березi Середземного моря, у Сирii. А Таршиш, або Кадiс, розташований на двi тисячi миль захiднiше, бiля виходу з Гiбралтарськоi протоки. Ви бачите, матроси, що Йона хотiв утекти вiд Господа на край свiту. Бiдолаха! О, мiзерний, негiдний чоловiчок! Опустивши винуватий погляд, затуливши лице крисами капелюха, вiн ховаеться вiд свого Господа; вiн блукае бiля причалiв, як злодiй, i квапиться перетнути море. У нього такий збентежений вигляд, що вiн викривае сам себе; якби за тих часiв iснувала полiцiя, Йона лише через свою пiдозрiлу зовнiшнiсть був би заарештований, не встигши ступити на палубу корабля. Адже зрозумiло, що вiн злочинець-утiкач: при ньому немае нi багажу – нi картонки для капелюха, нi дорожньоi валiзи, – нi друзiв, якi б супроводжували його до причалу i побажали йому щасливоi дороги. Та ось вiн нарештi пiсля довгих пошукiв знаходить корабель, що йде у Таршиш. Вантажнi роботи завершуються; коли вiн сходить на палубу, щоб поговорити з капiтаном, матроси на мить припиняють роботу i шепочуться, що в цього чоловiка лихе око. Йона чуе цi слова; та марно вiн намагаеться прибрати спокiйний i самовпевнений вигляд, марно силкуеться всмiхнутись жалюгiдною посмiшкою. Моряки несвiдомо вiдчувають його провину. Своiм звичайним жартiвливим i водночас серйозним тоном вони притишено перемовляються: «Слухай, Джеку, вiн обiкрав удову», або «Поглянь, Джо, це двоеженець», чи «По-моему, Гаррi, це розпусник, що втiк iз тюрми у старiй Гоморрi, а може, убивця iз Содома». Один iз матросiв пiдбiгае до пристанi, бiля якоi пришвартований корабель, i читае налiплену на палi об’яву, у якiй пропонуеться п’ятсот золотих монет за спiймання батьковбивцi, а нижче додаеться опис зовнiшностi злочинця. Вiн читае i позирае то на Йону, то на об’яву, а його приятелi з’юрмилися навколо Йони i багатозначно мовчать, ладнi враз схопити його. Йона, перелякавшись, тремтить, намагаеться зiбратися на силi, щоб приховати страх, i вiд цього виглядае ще бiльшим боягузом. Вiн не зiзнаеться сам собi, що його в чомусь пiдозрюють, та це також викликае пiдозру. І вiн стоiть там, поки матроси не переконаються, що вiн не той чоловiк, про якого говориться в об’явi, i розступаються, щоб пропустити його вниз, до каюти капiтана. «Хто там? – гукае капiтан, не пiдводячи голови вiд свого столу, за яким вiн поспiхом дае лад паперам для митницi. – Хто там?» О, як глибоко це безневинне питання ранить душу Йони! Здаеться, зараз вiн схопиться з мiсця i побiжить галасвiта. Та вiн опановуе себе. «Менi треба допливти на цьому кораблi до Таршиша. Чи скоро ви вiдпливаете, сер?» До цiеi митi капiтан, поринувши у своi папери, сидiв, не пiдводячи голову, i не бачив Йони, хоча той стояв перед ним. Але, почувши цей притлумлений голос, вiн одразу ж втуплюе в Йону проникливий погляд. «Ми вiдпливаемо з припливом», – повiльно вiдповiдае вiн зрештою, продовжуючи пильно дивитися на свого гостя. «А скорiше не можна, сер?» – «І так досить скоро для будь-якого чесного пасажира». Ось тобi ще один удар, Йоно! Але Йона вмить переводить розмову на iнше. «Я iду з вами, – каже вiн. – Ось грошi. Скiльки це коштуватиме? Я заплачу вiдразу». Тут недарма згадуеться, брати моi матроси, що вiн «заплатив за переправу» ще до того, як корабель вiдплив. І на загальному тлi розповiдi ця деталь набувае особливого значення.

Цей капiтан, друзi моi, був iз таких людей, чия проникливiсть прозирае будь-який злочин, але чия пожадливiсть викривае лише злочини бiдних. У цьому свiтi, брати моi, Грiх, який може заплатити за проiзд, вiльно подорожуе без паспорта, тодi як Чеснота, якщо вона не мае грошей, буде заарештована бiля першоi ж застави. Капiтан намислив вимiряти глибину кишень Йони, перш нiж висловити свою думку про нього. Вiн запросив з нього потрiйну цiну, i Йона погодився. Тепер капiтан був певний, що Йона – злодiй-утiкач; та все ж вiн вирiшив допомогти втiкачевi, який торуе собi шлях золотом. Проте, коли Йона не вагаючись витяг свого гаманця, у капiтана виникла пiдозра. Вiн кидав кожну монету об стiл, щоб перевiрити, чи вона не фальшива. Принаймнi це не фальшивомонетник, сказав вiн собi i внiс Йону до списку пасажирiв. «Покажiть менi мою каюту, сер, – звернувся до нього Йона. – Менi треба вiдпочити». «Атож, вигляд у тебе кепський, – зауважив капiтан. – Ось твоя каюта». Йона увiйшов до каюти i повернувся, щоб замкнути дверi, та в замку не було ключа. А капiтан, почувши, як вiн марно вовтузиться з дверима, стиха засмiявся i промимрив щось про тюремнi камери, якi не замикаються зсередини. Йона, як був, у одежi i вкритий пилюкою, упав на лiжко i побачив, що стеля цiеi тiсноi каюти ледь не торкаеться його лоба. Тут була страшна задуха. Уже зараз, у цьому тiсному закутнi, розмiщеному нижче ватерлiнii, Йона вiдчув провiсницьке передчуття тiеi задушливоi хвилини, коли кит ув’язнить його в найтiснiшiй камерi свого черева.

Пiдвiсна лампа, пригвинчена до перегородки, ледь погойдуеться; пiд тягарем останнiх мiшкiв корабель похилився в бiк пристанi, i лампа разом iз пломiнцем тепер висить трохи похило вiдносно самоi каюти; хоча насправдi, бездоганно пряма, вона лише виявляла оману i облуднiсть тих рiвнiв, серед яких вона розхитувалася. Лампа бентежила, лякала Йону; лежачи на лiжку, вiн стомленими очима обводив каюту, i не було на чому зупинитися стривоженому погляду цього втiкача, якому досi щастило. Лукавство лампи навiювало йому дедалi бiльший жах. Усе було покривлене – пiдлога, стеля, перегородки. «Отак i сумлiння мое висить у менi, – стогнав вiн, – догори рветься його жагуче полум’я, та всi закутки моеi душi покривленi».

Як людина, що пiсля бучного бенкету квапиться зранку до свого лiжка, хоча голова в неi ще йде обертом, а докори сумлiння вже починають розривати душу сталевими шипами на кшталт тих, що на збруi римського коня, якi тим глибше занурюються йому в груди, що дужче вiн рветься вперед, – подiбно до цiеi людини, яка у млостi скидаеться в себе на лiжку, благаючи Господа, щоб Вiн дарував iй забуття, поки тривае цей болiсний стан, i нарештi серед виру страждань вiдчувае, як ii огортае глибоке зацiпенiння, подiбне до того, у яке поринае вмираючий вiд крововтрати, бо хворе сумлiння – це така сама рана, i кровотечi нiчим не можна спинити; отак i Йона, провiвши на своему лiжку довгi страдницькi години, нарештi пiд дiею цiлющого страждання поринае в зеленi води сну.

Та ось настав час припливу; швартовi вiдданi, i корабель, сильно похилившись на один бiк, вiдпливае вiд пустельного причалу i йде в море, узявши курс на Таршиш. Це був перший в iсторii корабель контрабандистiв, друзi моi. І контрабандним вантажем був Йона. Але море збунтувалося, воно не хоче нести неправедний вантаж. Почався страшний шторм, вiн от-от розтрощить корабель на друзки. Але тепер, коли боцман кличе всiх нагору, коли ящики, мiшки i глеки з гуркотом летять за борт пiд завивання вiтру i людськi крики, пiд тупотiння нiг, вiд якого двигтить дощана палуба в нього над головою, – серед усього цього несамовитого галасу Йона спить своiм моторошним сном. Вiн не бачить чорного неба i збуреного моря, не вiдчувае, як рвуться шпангоути, i не знае, гадки не мае, що здалеку, розтинаючи хвилi, за ним наздогiн мчить, роззявивши пащеку, велетенський кит. Але переляканий шкiпер прибiгае до нього i волае: «Чого ти спиш, дурню? Вставай!» Прокинувшись вiд цього несамовитого крику, Йона пiдводиться, зашпортуючись i ледве тримаючись на ногах, виходить на палубу i, схопившись за канат, дивиться на море. Та цiеi митi величезна хвиля, наче пантера, налiтае на нього з-за борту. Хвиля за хвилею вдаряе в корабель, i вода, не знаходячи виходу, з ревом мчить на корму та нiс, i моряки тонуть, хоча корабель ще тримаеться на плаву. І щоразу, коли блiдий мiсяць показуе свое злякане обличчя в глибоких проваллях серед буремного мороку небес, Йона бачить, охоплений жахом, як здiймаеться бушприт корабля, щоб одразу ж знову пiрнути вниз, назустрiч оскаженiлiй воднiй стихii.

Страхи роздирають його душу. Хоч як вiн щулиться, хоч як ховаеться вiд обличчя Господнього – тепер вiн вiдкритий для всiх поглядiв. Матроси помiчають його, iхнi пiдозри ростуть, i зрештою, тiльки для того, щоб дiзнатися правду, покладаючись на Вищий суд, вони вирiшують кинути жереб i довiдатися, через кого iх спiткало таке лихо. Жереб указав на Йону. Побачивши це, вони з люттю накидаються на нього: «Яке твое заняття? Звiдки ти йдеш, який твiй край, iз якого ти народу?» Та завважте, матроси, як поводиться Йона тепер. Розлюченi моряки лише допитуються, хто вiн i звiдки, але дiстають вiдповiдь не тiльки на своi запитання, але й iншу вiдповiдь на запитання, не задане ними, несподiвану вiдповiдь, вирвану з грудей Йони твердою рукою Господа.

– Я еврей! – згукуе вiн i по хвилi додае: – Я шаную Господа Бога небес, що створив море i землю.

Ти шануеш його, Йоно? Тепер тобi впору Його жахатися. І Йона, як стояв на мiсцi, так тут i зiзнався в усьому, i люди, вислухавши його зiзнання, вiдчули великий страх, та все ж таки переймалися спiвчуттям до нього. І коли Йона, ще не смiючи благати Господа про милосердя, бо надто добре вiдав усю глибину власних грiхiв, коли бiдолашний Йона простогнав до них, щоб вони взяли його i кинули в море – адже вiн знав, що це через нього iх спiткало таке лихо, – вони жалiсливо вiдвернулися вiд нього i зробили спроби врятувати корабель iншими способами. Та всi iхнi старання були марнi. Буревiй завивав щодалi сильнiше. І тодi, здiйнявши одну руку до небес, другу вони мимохiть наклали на Йону.

Погляньте! Ось Йону пiднiмають, мов якiр, i кидають у море; i одразу спокiй, наче олiя, розпливаеться по хвилях зi сходу, i море стишуе свою лють, i шторм разом iз Йоною лишаеться далеко за бортом, i морська гладiнь оточуе корабель. Йона пiрнув у дикий безладний вир у такому сум’яттi, що навiть не помiтив, як потрапив у роззявлену пащеку; кит стулив щелепи, клацнувши бiлими зубами, наче незлiченними засувами на дверях в’язницi. І тодi Йона помолився Господу Богу своему з черева кита. Та звернiть увагу на його молитву i запам’ятайте важливе повчання. Хоч який грiшний Йона, вiн не ремствуе, не благае пощади. Вiн вiдчувае, що ця жахлива покара справедлива. Свiй порятунок вiн вiддае на розсуд Божий, вдовольнившись тим, що всупереч усiм стражданням звертае погляд свiй до святого храму Його. А це, брати моi матроси, справжне, iстинне каяття, – те, яке не вимагае прощення, але дякуе за покару. І як приемно це було Господу в Йонi, показуе його подальше визволення i порятунок вiд моря i вiд кита. Брати моi, я не ставлю Йону за приклад, щоб ви наслiдували його у грiху, але ставлю його за приклад як взiрець каяття. Не грiшiть, але, згрiшивши, неодмiнно покайтеся у грiху, як Йона.

Так говорив проповiдник, а тужливе завивання хуртовини, що долинало ззовнi, нiби додавало ще бiльшоi сили його словам, i коли вiн описував шторм на морi, то здавалося, наче i сам вiн перебувае у владi шаленоi бурi. Його широкi груди надималися, наче вiд мертвоi хвилi, розпростанi руки були мов двi ворожi стихii; громовий гуркiт лунав з-пiд темного чола, а погляд вергав блискавицi – i все це змушувало простодушних слухачiв дивитися на нього з незвичним для них почуттям шанобливого остраху. Та ось настала тиша; вiн знову взявся мовчки гортати сторiнки Святого Письма, а потiм, склепивши повiки, хвилю стояв непорушно, у безмовнiй бесiдi з Богом i самим собою.

Потiм вiн знову схилився вперед, до своеi пастви, i, схиляючи голову все нижче, з виразом глибокоi i мужньоi покори вимовив такi слова:

– Брати моi матроси! Лише одну долоню поклав на вас Господь, та обома долонями вiн тисне на мене. При слабкому вогнику, що дарований менi, я дав вам урок, якого навчае Йона всiх грiшникiв i, таким чином, вас, а ще бiльше – мене, бо я ще бiльший грiшник, нiж ви. З якою радiстю я б зараз спустився з цiеi щогли i сiв на палубi, де сидите ви, i слухав, як ви слухаете, щоб хтось iз вас читав менi цей другий, ще страшнiший урок, якого Йона навчае мене, керманича Бога живого. Як помазаник керманича-пророка, провiсника iстини, Йона, отримавши наказ вiд Господа повiдомити гiрку правду потонулiй у сквернi Нiневii, але побоявшись налаштувати проти себе жителiв цього мiста, утiк вiд покладеного на нього Богом обов’язку i спробував сховатися вiд Господа свого на кораблi в Іоппii. Але Господь – повсюди; i Йона не доплив до Таршиша. Ви пам’ятаете, Бог у подобi кита наздогнав його i проглинув, вкинувши у прiрву загибелi, i, стрiмко занурюючись у глибину, понiс iз собою в «серце моря», де вир затягнув його в тисячомильну безодню, «i водорiсть голову його повила», i весь мiнливий свiт страждань котив над ним своi хвилi. Але й звiдти, з безоднi, куди не досягае лот, «з нутра пекельного», коли кит уже опустився на дно океану, – i звiдти Бог почув голос пророка, що розкаявся у воднiй глибинi. І тодi Господь звернувся до кита, i з тремтливоi, холодноi морськоi пiтьми кит помчав до теплого, ласкавого сонця, до всiх чудес земного свiту i «виблював Йону на сушу»; i тодi слово Боже пролунало знову, i Йона, поранений, побитий, та все ще чуючи у вухах своiх, наче у двох морських мушлях, громовий хорал океану, – виконав наказ Усемогутнього. Який то був наказ, брати моi? Провiщати Істину перед обличчям Неправди! Ось, друзi моi, у чому полягае друге повчання, i лихо тому керманичу Бога живого, який ним знехтуе. Лихо тому, хто вiдвертае цей свiт вiд обов’язку перед Богом! Лихо тому, хто лле олiю на хвилi, коли Бог звелiв бути шторму! Лихо тому, хто хоче догоджати, а не карати! Лихо тому, для кого свiтська слава дорожча вiд чесноти! Лихо тому, хто тiкае вiд неслави в цьому свiтi! Лихо тому, хто тiкае вiд правди, навiть якщо у неправдi порятунок! Так, лихо тому, хто, як казав великий Павло, повчаючи iнших, сам лишаеться негiдним!

Вiн похилив голову i на мить наче поринув у роздуми; потiм, знов повернувши до нас обличчя, осяяне свiтлою радiстю, вигукнув у припливi божественного натхнення:

– О брати моi матроси! Праворуч по борту з усяким горем iде вiчне блаженство, i здiймаеться воно тим вище, що глибше вниз сягае глибина горя. Так висота грот-щогли переважае глибину кiльсона. Блаженство, спрямоване в небесну височiнь i в бездонну глибину душi, блаженство того, хто несхитно стоiть проти гордих богiв i можновладцiв свiту цього. Блаженство того, чиi дужi руки пiдтримують його, коли корабель цього пiдступного, облудного свiту йде на дно в нього пiд ногами. Блаженство того, хто не поступиться i дещицею правди, але буде бороти, нищити, палити грiх, навiть прихований пiд мантiями сенаторiв i суддiв. Блаженство, високе, як брамсель, блаженство того, хто не визнае нi закону, нi пана, окрiм свого Господа Бога, i в кого одна батькiвщина – Царство Небесне. Блаженство того, кого всi хвилi буремного океану людського не можуть змити з цього надiйного Корабля Столiть. Вiчне блаженство i радiсть – ось доля того, хто зможе сказати при останньому подиху: «Отче мiй (якого я знаю здебiльшого за ударами), смертний чи безсмертний, я помираю. Я прагнув належати Тобi бiльше, нiж цьому свiтовi чи самому собi. Та все це байдуже. Я залишаю вiчнiсть Тобi, бо що таке людина, щоб iй пережити свого Господа?»

Бiльш вiн не сказав нiчого, тiльки повiльним порухом благословив паству, затулив обличчя долонями i стояв, не пiднiмаючись iз колiн, поки всi не розiйшлися i не лишили його на самотi.




Роздiл 10. Щирий друг


Повернувшись iз каплицi до готелю «Китовий фонтан», я побачив там самого Квiквега, який пiшов iз каплицi перед благословенням. Вiн сидiв на ослонi бiля вогнища, поставивши ноги на решiтку, i тримав в однiй руцi коло самих очей свого малого чорного божка, втупившись йому в обличчя та обережно проводячи лезом ножа по його носi, й мугикав якусь свою поганську пiсеньку.

Побачивши мене, вiн вiдклав свого iдола убiк i одразу ж, ступивши до столу, взяв звiдти грубу книгу, яку прилаштував у себе на колiнах, i заходився лiчити в нiй сторiнки; щоразу, налiчивши пiвсотнi, вiн на мить спинявся, спантеличено озирався довкола, уривчасто й протяжно свистiв i починав лiчити наступну пiвсотню, знову починаючи лiчбу з самого початку, наче не вмiв рахувати бiльше нiж до п’ятдесяти; i все його зачудування кiлькiстю сторiнок у книзi було викликане лише тим, що iх тут стiльки разiв по пiвсотнi.

Я стежив за ним з неабиякою цiкавiстю. Попри те що вiн був дикуном i його обличчя – принаймнi на мiй погляд – було спотворене татуюванням, у його подобi все ж було щось привабливе. Душi не сховаеш. Менi здавалося, що пiд цими страшними рубцями виднiють ознаки щирого, чесного серця; а в його великих глибоких очах, жагуче-чорних i смiливих, прозирала душевна сила, що не вiдступить i перед легiоном чортiв.

Та окрiм цього, у поставi цього язичника було щось таке величне, чого не могла спотворити навiть його незграбна манера поводитись. Вiн виглядав як людина, яка нiколи нi перед ким не плазувала. Чи тому, що голова в нього була поголена i високе чоло здавалося ще бiльш опуклим та об’емним – цього я сказати не можу, – та, звiсно ж, як на френолога, в нього був бездоганний череп. Це може видатися смiшним, але менi його голова нагадала голову генерала Вашингтона на вiдомому погруддi. У Квiквега був такий самий видовжений, правильноi форми схил над бровами, що помалу вiдступав назад; а брови так само виступали вперед, наче два миси, густо порослi лiсом. Квiквег наче був канiбальським рiзновидом Джорджа Вашингтона.

Поки я так пильно розглядав його, водночас удаючи, нiби дивлюся у вiкно, за яким шаленiла хуртовина, вiн не звертав на мене анi найменшоi уваги, навiть жодного разу не позирнув у мiй бiк, – так вiн був захоплений пiдрахунком сторiнок у своiй чуднiй книзi. Але я пам’ятав, як дружньо ми з ним провели минулу нiч i як нiжно обiймала мене його рука, коли я прокинувся, i тому така байдужiсть здалася менi дивною. Утiм, дикуни – взагалi дивнi створiння, i часом важко бувае зрозумiти, як iз ними слiд поводитись. Спершу вони навiюють вам острах, а iхня спокiйна простота i незворушнiсть здаеться вам сократiвською мудрiстю.

До речi, я помiтив, що Квiквег майже не вступав у розмову з iншими мешканцями готелю. Вiн не робив спроб заприятелювати з ними, наче не мав жодного бажання знайти нових друзiв. Усе це видалося менi дуже незвичайним; але, трохи помiркувавши, я дiйшов висновку, що в цьому е якась духовна велич. Передi мною була людина, що опинилася за тисячi миль вiд рiдноi домiвки, подолала довгий шлях навкруги мису Горн – бо iншого шляху звiдти немае, – була такою самотньою серед чужих для неi людей, наче потрапила на Юпiтер; i, попри все це, вiн поводиться украй невимушено, зберiгае абсолютну незворушнiсть, не мае потреби в чиемусь товариствi i завжди лишаеться самим собою. Їй-право, така поведiнка вказуе на справжнього фiлософа, хоч вiн, звiсно, нiколи не чув про фiлософiю. Та, мабуть, ми, смертнi, можемо бути справжнiми фiлософами тiльки тодi, коли не прагнемо цього свiдомо. Коли я чую, що хтось називае себе фiлософом, я одразу вирiшую, що вiн, подiбно до якогось старенького, «вавку в головi мае».

Окрiм нас, у кiмнатi не було нiкогiсiнько. Вогонь у камiнi ледь блимав, уже проминувши ту стадiю, коли своiми першими спалахами обiгрiв кiмнату, i тепер жеврiв лише для того, щоб дати поживу задуманим очам; а за вiкном юрмилися вечiрнi примари, i тiнi зазирали до кiмнати, де ми сидiли удвох у мовчазнiй самотi; завивання хуртовини то урочисто гучнiшало, то стихало за стiною; i в моiй душi прокинулися дивнi почуття. Щось наче розтануло в менi. Я вiдчув, що мое озлоблене серце i жорстка рука вже не ворогують iз цим вовчим свiтом. Його втихомирив цей дикун-миротворець. Ось вiн сидить тут передi мною, i його незворушний спокiй свiдчить про вдачу, якiй незнайома нi облуда цивiлiзацii, нi ввiчлива брехня. Звiсно, вiн дикун, та ще й навдивовижу потворний, але я вiдчував у ньому якусь загадкову принаду. Мене принаджувало, наче сильний магнiт, саме те, що вiдштовхнуло б будь-кого iншого. Ну ж бо, спробую заприятелювати з язичником, подумав я, коли християнськi чесноти виявляються лише бездушною машкарою гречностi. Я пiдсунув до нього свого ослiнчика i почав робити дружнi знаки, водночас намагаючись зав’язати розмову. Спочатку вiн не зважав на моi спроби, та пiсля того як я згадав про його нiчну люб’язнiсть, вiн сам спитав мене, чи ми й сьогоднi спатимемо разом. Я вiдповiв ствердно, i менi здалося, що його це потiшило, може, навiть трохи полестило йому.

Потiм ми почали разом гортати ту грубу книжку, i я спробував пояснити йому мету друкарства i розтлумачити змiст кiлькох малюнкiв, що були там умiщенi. У такий спосiб я збудив його цiкавiсть, i невдовзi ми вже залюбки бесiдували про всi тi дивовижнi речi, на якi можна натрапити в цьому славному мiстi. Потiм я запропонував: «Покуримо?» – i вiн витяг свiй кисет i томагавк i уклiнно дав менi затягнутись. І отак ми з ним сидiли, по черзi затягуючись його дикунською люлькою i неквапно передаючи ii один одному. Якщо доти в грудях мого язичника ще лишався лiд байдужостi, то тепер теплий вогник нашоi люльки розтопив його, i ми стали щирими друзями. Вiн вiдчув до мене таку ж природну, сердечну приязнь, як я – до нього. І коли ми покурили, вiн притис свiй лоб до мого, мiцно обняв мене за поперек i сказав, що вiднинi ми з ним повiнчанi, – маючи на увазi пiд цим звичним у його краiнi висловом, що тепер ми з ним друзi-нерозлийвода i що вiн готовий умерти за мене, якщо в тому буде потреба. У моему спiввiтчизнику такий раптовий спалах приязнi здавався б надто пiдозрiливим, але до простодушного дикуна не можна пiдходити iз звичними вимiрами.

Ми повечеряли, знову трохи поговорили, викурили ще одну люльку i разом пiшли до нашоi кiмнати. Тут вiн подарував менi новозеландську сушену голову, а ще, взявши свiй здоровенний кисет, понишпорив у тютюнi, витяг звiдти близько тридцяти доларiв срiбняками, виклав iх на стiл i, роздiливши на двi рiвнi купки, посунув одну з них до мене i сказав, що це – менi. Я почав був вiдмовлятись, але вiн i чути про це не схотiв – просто взяв i висипав грошi менi до кишенi; тож я iх там i лишив.

Потiм вiн почав готуватися до своеi вечiрньоi молитви, дiстав божка i вiдхилив паперовий екран. З деяких ознак я зрозумiв, що йому дуже хотiлося б, аби я взяв участь у цiй церемонii; але я трохи вагався, чи варто менi погодитися, якщо вiн мене запросить, чи нi. Я добропорядний християнин, народжений i вихований у лонi святоi пресвiтерiанськоi церкви. То як я можу приеднатися до цього дикуна-iдолопоклонника i разом з ним вклонятися якомусь дерев’яному боввану? А втiм, що значить – вклонятися? Чи ти гадаеш, Ізмаiле, що милосердний бог неба i землi – а отже, i язичникiв, i всiх iнших – приревнуе тебе до жалюгiдного уламка чорного дерева? Такого не може бути! І що це значить – вклонятися Богу? Виконувати його волю, еге ж? А в чому полягае Божа воля? У тому, щоб я поводився з ближнiм своiм так, як я хотiв би, щоб вiн поводився зi мною, – ось у чому воля Божа! Квiквег – мiй ближнiй. Чого б я хотiв вiд Квiквега? Звiсно, я б хотiв, щоб вiн прийняв мое пресвiтерiанське поклонiння Богу. Отже, тодi я мушу прийняти його поклонiння, ergo[4 - Отже (лат.).] – мушу стати iдолопоклонником. Тому я пiдпалив ошурки, допомiг установити бiдного безневинного бовванчика, разом з Квiквегом пригощав його пiдгорiлою галетою, раз чи два вклонився йому, поцiлував його в нiс, i тiльки пiсля цього ми роздяглися i лягли в лiжко, кожен у ладу зi своiм сумлiнням i з усiм свiтом. Та перед тим як заснути, ми ще трохи поговорили.

Не знаю, як це пояснити, але немае iншого такого мiсця для щироi бесiди, як спiльне лiжко. Кажуть, чоловiк iз дружиною вiдкривають тут одне одному найпотаемнiшi глибини своеi душi, а лiтне подружжя, бувае, до ранку лежить i розмовляе про давно минулi часи. Отак i ми з Квiквегом лежали в медовий мiсяць наших душ – дружня, любляча пара.




Роздiл 11. Нiчна сорочка


Так ми лежали в лiжку, то розмовляючи, то ненадовго поринаючи в сон, i почувалися так невимушено i так по-дружньому вiльно, що Квiквег навiть час вiд часу простягав своi засмаглi татуйованi ноги поверх моiх; та зрештою наша щира бесiда геть розвiяла останнi слiди дрiмоти, i ми ладнi були встати, хоч iще не розвиднилося i до ранку було дуже далеко.

Сон пiшов вiд нас, ми втомилися лежати i за деякий час уже сидiли, щiльно загорнувшись у ковдру, прихилившись до дерев’яноi спинки лiжка i стуливши нашi чотири колiна, над якими звисали два нашi носи – нiби в колiнних чашечках у нас, як у пательнях, лежало розпечене вугiлля. Нам було дуже добре й затишно, тим паче що надворi стояв мороз, i не лише надворi, але й у кiмнатi, адже камiн не розпалювали. Я кажу «тим паче», бо теплом можна досхочу натiшитися лише тодi, коли якась невелика частина вашого тiла лишаеться на холодi, бо нiщо в нашому свiтi не може iснувати без своеi протилежностi. Нiщо не iснуе саме по собi. Якщо ви втiшаете себе думкою, що вам дуже добре й зручно – усьому вашому тiлу, вiд макiвки до п’ят, до того ж iще й дуже давно, – це значить, що вам уже не хороше i не зручно. Та якщо у вас, як от у нас iз Квiквегом, коли ми сидiли в лiжку, закоцюбне кiнчик носа чи тiм’я, тодi ви вiдчуваете незрiвнянне блаженство загального тепла. Виходячи з цих мiркувань, у кiмнатi, де ви спите, нiколи не слiд розпалювати камiна; тепла спальня – це одна з неприемностей розкiшного життя, вiд яких потерпають багатii. Адже найвища втiха полягае в тому, щоб не мати мiж собою i своiм тiлом, з одного боку, i холодом зовнiшнього свiту – з другого, нiчого, крiм вовняноi ковдри. Тодi ви лежите, наче самотнiй теплий вогник у серцевинi арктичного кристала.

Ми сидiли так досить довго, пiдiбгавши колiна, коли я раптом вирiшив, що час уже розплющити очi. Рiч у тiм, що в лiжку – вдень, вночi, сплю я чи не сплю, – я маю звичку тримати очi заплющеними, щоб якомога повнiше вiдчути втiху вiд перебування пiд ковдрою. Адже людина може повною мiрою осягнути власне «я» лише тодi, коли очi в неi заплющенi, наче рiдна стихiя нашого ества – пiтьма, а не свiтло, яке вабить нашу земну оболонку. І ось, розплющивши очi, я iз створеноi мною затишноi темряви перейшов у силомiць нав’язаний менi ззовнi безжальний морок глухоi ночi – змiна надто рiзка i навiть болiсна. Тому я не став заперечувати, коли Квiквег натякнув, що можна було б запалити свiтло, коли вже ми все одно не спимо; до того ж йому кортить спокiйно затягнутися своiм томагавком. Треба сказати, минулоi ночi я рiшуче поставав проти курiння в лiжку; але любов, що зароджуеться мiж людьми, пом’якшуе найтвердiшi переконання. Тепер я щиро втiшався з того, що Квiквег курить бiля мене, i навiть у лiжку, – бо в нього тодi був такий безтурботний, розслаблений, затишний вигляд. Я бiльше не вiдчував безглуздого страху щодо хазяйського страхового полiса. Я лише радiв вiд усього серця, що подiляю ковдру i люльку iз справжнiм другом. Накинувши на плечi теплi бушлати, ми передавали один одному запалений томагавк, аж поки над нами не зросла, погойдуючись у повiтрi, синя димова завiса.

Може, це мiрне погойдування змусило дикуна полинути думками десь далеко, до рiдних берегiв, – не знаю; але вiн раптом заговорив про свiй острiв, а менi дуже кортiло почути його iсторiю, i тому я став наполегливо просити, щоб вiн розказував далi. Вiн залюбки вдовольнив мое прохання. І хоча в той час я вельми невиразно розумiв смисл багатьох його висловiв, подальшi вiдкриття, зробленi мною пiд час бiльш близького знайомства з його безладною манерою говорити, тепер дають менi змогу навести цю iсторiю такою, якою й пропоную тут у скороченому виглядi.




Роздiл 12. Бiографiчний нарис


Квiквег був тубiльцем з острова Роковоко, що лежить далеко на пiвденному заходi. Цього острова немае на картi – справжнi мiсця нiколи не позначаються на картах.

Навiть коли вiн був ще пуцьвiрiнком-дикунчатком i вiльно гасав серед лiсових хащ у солом’янiй спiдничцi, яку тяглися пожувати кози, що юрмилися навколо нього, наче навколо зеленого деревця, – навiть тодi Квiквег у глибинi своеi славолюбноi душi вiдчував палке бажання роздивитися християнський свiт зблизька, не обмежуючись спогляданням двох чи трьох заiжджих китобоiв. Його батько був старiйшиною, мiсцевим правителем, дядько – головним жерцем, а по материнiй лiнii вiн мiг похвалитися кiлькома тiтоньками – дружинами славних воiнiв. Отже, в його жилах текла кров вищого гатунку – справжня королiвська кров, хоча, боюся, дещо зiпсута канiбальськими звичками, яким вiн вiльно слiдував у своi веселi юнацькi роки.

Одного разу до затоки його батька зайшов корабель iз Сег-Харбора, i Квiквег почав просити, щоб його взяли до християнськоi землi. Проте на суднi не було вiльних вакансiй, i йому вiдмовили; навiть королiвський вплив його батька не допомiг. Але Квiквег дав собi клятву. Вiн один поплив на човнi до далекоi протоки, через яку, наскiльки йому було вiдомо, корабель мав пропливати на шляху з острова. З одного боку затоки тягся кораловий риф, з другого – низький мис, рясно порослий манговими деревами, що здiймалися не лише iз землi, але й iз прибережноi води. У цих заростях вiн припнув свого човна, повернувши його носом до моря, i всiвся на кормi, тримаючи в опущенiй руцi весло; коли корабель поволi проходив повз нього, вiн блискавично метнувся йому назустрiч, пiдгрiб до борту, одним ударом ноги перевернув i втопив човна, видерся вгору на руслiнь i, розпроставшись крижем на палубi, вчепився обiруч у кiльце рима й поклявся, що не розтисне рук, навiть якщо його розрубають на шматки.

Даремно капiтан погрожував викинути його за борт, даремно вимахував сокирою над його оголеними руками – Квiквег був королiвським сином, i Квiквег лишався несхитним. Врештi-решт, вражений його вiдчайдушною смiливiстю i таким палким бажанням вiдвiдати християнський свiт, капiтан перестав гнiватись i сказав Квiквегу, що той може залишитись i влаштуватися якнайзручнiше. Та цей шляхетний юний дикун – принц Уельський Пiвденних морiв – не побачив навiть капiтанськоi каюти. Його поселили в кубрику з матросами, i вiн став китобоем. Подiбно до царя Петра, що залюбки теслював у чужоземних доках, Квiквег не цурався чорноi роботи, якщо тiльки вона давала йому можливiсть наставити на розум своiм забобонних спiввiтчизникiв. Вiн зiзнався менi, що в глибинi душi прагнув здобути серед християн знання, якi можуть зробити його народ щасливiшим i, окрiм того, кращим, нiж вiн був досi. Та, на жаль, життя серед китобоiв невдовзi переконало його, що християни теж можуть бути нещасливими i лихими; набагато бiльш нещасливими i лихими, нiж будь-який язичник, пiдданий його батька. Коли вiн побачив, як поводилися матроси в старому Сег-Харборi, а потiм побачив, на що вони витрачають грошi в Нентакетi, бiдолашний Квiквег покинув свiй задум. Зло живе в цьому свiтi пiд будь-яким меридiаном, сказав вiн собi, тож краще я помру язичником.

Отак i вийшло, що вiн, ревний iдолопоклонник у душi, жив серед християн, вдягався так само, як вони, i вчився розмовляти iхньою так званою мовою. Цим i пояснюються всi його дивацтва, хоча вiн покинув рiдну домiвку вже давно.

Я дуже делiкатно поцiкавився, чи не збираеться вiн повернутися додому i посiсти престол, оскiльки його старого батька, що вже давно, як вiн чув, став слабким i немiчним, тепер уже – звiсно – немае на свiтi. Вiн вiдповiв, що нi, поки що не збираеться; i додав, що боiться, чи не зробило його християнство – вiрнiше, християни – не гiдним чистого, благородного батькiвського престолу, на якому до нього сидiли тридцять язичницьких королiв. Та колись, сказав Квiквег, вiн ще повернеться – коли вiдчуе, що очистився вiд скверни. А поки що вiн хоче здiйснити мрiю своеi юностi i пройти всi чотири океани вздовж та впоперек. Його навчили вправлятися з гарпуном, i тепер ця гостра зброя замiняе йому скiпетр.

Я спитав, що вiн збираеться робити найближчим часом. Вiн вiдповiв, що хотiв би знову вирушити у плавання на своiй колишнiй посадi. Тодi я сповiстив його, що теж хочу потрапити на китобiйне судно, а для цього збираюся поiхати в Нентакет – порт, де для китобоя-початкiвця i шукача пригод вiдкриваеться безлiч можливостей. Вiн одразу ж вирiшив, що поiде на острiв разом зi мною, найметься на той самий корабель, буде зi мною в однiй вахтi, на одному вельботi, за одним столом – одне слово, подiлить зi мною всi знегоди та радостi, щоб ми могли, мiцно взявшись за руки, сповна скуштувати всього, що пошле нам доля i в Старому, i в Новому Свiтi. Я радо пристав на таку пропозицiю, бо, окрiм тоi приязнi, яку я тепер вiдчував до нього, мене пiдтримувала ще й думка, що Квiквег – досвiдчений гарпунер i тому буде цiнним товаришем у плаваннi для такого новачка, як я, геть не знайомого з таемницями китобiйного ремесла, хоч i знайомого з морем, наскiльки це е можливим для моряка з торгового флоту.

Завершивши свою розповiдь i востанне затягнувшись, Квiквег обiйняв мене i притулив лоб до мого лоба; пiсля цього ми задмухнули свiчку i за мить уже спали, розкинувшись по рiзнi боки лiжка.




Роздiл 13. Тачка


Зранку наступного дня, в понедiлок, продавши одному перукаревi сушену голову як болванку для перук, я оплатив свiй рахунок i рахунок свого друга – проте скористався для цього грошима друга. Наш глумливий хазяiн, а разом з ним i всi мешканцi вiдверто глузували з тоi раптовоi дружби, що виникла мiж мною i Квiквегом; адже всi вигадки i побрехеньки Пiтера Коффiна свого часу неабияк налякали мене i налаштували проти цього чоловiка, iз яким я тепер заприязнився.

Ми позичили в когось тачку i, навантаживши на неi свое манаття, а саме – мою пошарпану валiзу, парусиновий мiшок i складане лiжко Квiквега, вирушили до причалу, звiдки вiдпливав «Моховик» – невеликий нентакетський пакетбот. Ми простували вулицями, а перехожi здивовано витрiщалися на нас, i не так на Квiквега – бо до канiбалiв у цьому мiстi вже призвичаiлись, – як на нас обох, дивуючись нашiй близькостi. Але ми не звертали на це уваги, ми крокували вперед, по черзi штовхали тачку i час вiд часу спинялися, щоб Квiквег мiг поправити чохол на лезах свого гарпуна. Я спитав, нащо вiн на сушi обтяжуе себе такою незручною ношею – хiба ж на будь-якому китобiйному суднi немае своiх гарпунiв? Вiн вiдповiв, що я, звiсно, маю рацiю, але вiн дуже цiнуе свiй гарпун, бо лезо в нього iз гартованоi крицi, випробуване в багатьох смертних сутичках i знайоме з китовим серцем. Іншими словами, Квiквег, мов тi женцi й косарi, що виходять на сiльську луку, озброiвшись власним знаряддям, хоч вони й не зобов’язанi iх приносити, iз якихось власних мiркувань полюбляв власний гарпун.

Вiдiбравши в мене рукiв’я тачки, вiн розповiв менi кумедну iсторiю про те, як побачив тачку вперше. Це сталося в Сег-Харборi. Господарi корабля дали йому тачку, щоб вiн вiдвiз на нiй до матроського пансiону свою важку скриню. Щоб не показати, наче вiн нiчого не тямить у цiй справi – а вiн i справдi гадки не мав, як поводитися з таким знаряддям, – Квiквег звалив на тачку свою скриню, мiцно ii прив’язав, а потiм завдав усю цю споруду собi на плечi i так рушив по пристанi.

– Ну, Квiквегу, – сказав я, – такi простi речi треба знати! З тебе ж, певно, люди смiялися?

Тодi вiн розповiв менi ще одну iсторiю. На його рiдному островi Роковоко тубiльцi пiд час весiльних бенкетiв вичавлюють солодкий сiк молодих кокосiв у велику розфарбовану чашу з видовбаного гарбуза, подiбну до тiеi, у якiй варять пунш, i цей гарбуз завжди е головною окрасою в центрi великоi циновки, де розставляють страви. Одного разу до Роковоко прибув великий торговий корабель, i капiтан – на загальну думку, гiдний поваги й вельми шляхетний джентльмен, принаймнi як для морського капiтана – дiстав запрошення на бенкет з приводу весiлля юноi сестрички Квiквега – красунi-королiвни, якiй щойно виповнилося десять рокiв. Отож, коли всi гостi зiбралися у бамбуковiй хижцi нареченоi, цей капiтан увiйшов i зайняв призначене йому мiсце просто напроти гарбуза, мiж головним жерцем i його королiвською величнiстю – батьком Квiквега. Прочитали молитву – бо в цих людей, достоту як у нас, е своi молитви, тiльки Квiквег казав менi, що вони не дивляться пiд час молитви вниз, у своi тарiлки, як то ведеться у нас, а по-качиному задирають голову догори, до великого Дарувальника всiх щедрот, – отож, прочитали молитву, i тодi головний жрець розпочав бенкет особливим давнiм обрядом – умочив у гарбуза своi благословеннi i благословляючi пальцi, пiсля чого освячений трунок мав пiти по колу. Проте капiтан, що сидiв напроти жерця, побачив це i, вирiшивши, наче йому, капiтану великого корабля, неодмiнно мають вiддати почесну перевагу перед якимось острiвним королем, а тим паче в домi цього короля, – капiтан спокiйнiсiнько сполоснув пальцi у пуншевiй чашi, певно, вважаючи, що ii поставили саме для миття рук. «І що ти на це скажеш? – мовив Квiквег. – Гадаеш, нашi люди не смiялися?»

Нарештi, заплативши за проiзд i влаштувавши свiй багаж, ми ступили на борт пакетбота. Пiдняли вiтрила, i ми рушили вниз по рiцi Акушнет. Праворуч здiймалися тераси нью-бедфордських вулиць, виблискуючи замерзлими вiтами дерев у крижаному прозорому повiтрi. На набережних громадилися високi купи бочок, а поруч безмовно вишикувалися поставленi на якiр китобiйнi кораблi, що пройшли весь свiт i врештi-решт повернулися до тихоi плавби; але з iнших палуб уже долинав дзвiн теслярських та бондарських iнструментiв, спiвзвучне гудiння горнiв i вогнищ, на яких розтоплювали смолу, – усi цi звуки сповiщали про новi подорожi, про те, що завершення одного довгого, небезпечного шляху е лише початком другого, завершення другого – початком третього, i так без кiнця й краю, на вiки вiчнi. О нескiнченна, нестерпна марнота земного буття!

У мiру того як ми вiддалялися вiд берега, холодний вiтер дужчав, i малий «Моховик» став збурювати носом пiннi буруни, наче лошатко. Як жадiбно я вдихав цей вiтер мандрiв! З якою зневагою квапився вiдвернутися вiд усiх земних портiв, вiд цiеi сходженоi та з’iждженоi твердi, вкритоi незлiченними слiдами рабських пiдошов i пiдков, щоб милуватися красою моря, чия гладiнь не зберiгае слiдiв.

Квiквег теж втiшався бризками пiнного водограю. Його темнi нiздрi роздувалися, рiвнi гострi зуби вишкiрилися. Ми мчали вперед i вперед. Вирвавшись у вiдкрите море, «Моховик» низько схилився перед поривом вiтру, на бiгу зарившись носом у хвилю, наче раб, що вклоняеться султану. Схилившись, ми мчали кудись убiк, i напнутi снастi дзвенiли, мов дроти, а двi високi щогли згиналися, наче осока пiд вiтром. Стоячи бiля бушприта, що пiрнав униз, ми захопилися цим вражаючим видовищем i не одразу помiтили глузливi погляди, якi кидали на нас пасажири – юрма сухопутних роззяв, здивованих тим, що двое людей можуть так дружити, наче бiла людина – не такий самий негр, тiльки побiлений. Серед них було кiлька бовдурiв, таких необтесаних i зелених, наче iх щойно виламали з непролазноi дiброви. Квiквег схопив одного з цих лобуряк, що викаблучувався в нього за спиною, i я вже ладний був подумати, що тут бiдолашному дурниковi й кiнець. Вiдкинувши гарпуна, кремезний дикун схопив хлопця за барки, з дивовижною силою та спритнiстю пiдкинув його в повiтря, давши йому копняка, змусив прокрутити подвiйне сальто, пiсля чого засапаний хлопець, цiлий i неушкоджений, приземлився на ноги, а Квiквег повернувся до нього спиною, запалив свою люльку-томагавк i дав менi затягнутись.

– Капiтане! Капiтане! – заволав цей йолоп, пiдбiгши до поважного капiтана корабля. – Бачили, що цей диявол виробляе?

– Гей ви, сер, – гримнув капiтан, сухорлявий i високий, наче паля корабельного шпангоута. Вiн з поважним виглядом пiдступив до Квiквега i мовив: – Що це ви в бiса робите? Ви що, не розумiете, що могли вбити людину?

– Що вiн казати? – лагiдно звернувся до мене Квiквег.

– Вiн каже: твiй ледь не вбивати та людина, – i я вказав на хлопця, що все ще трусився неподалiк.

– Мiй вбивати? – вигукнув Квiквег, i його татуйоване обличчя пересмикнула судома нелюдського презирства. – Ха! Така мала риба! Квiквег не вбивати мала риба. Квiквег вбивати великий кит!

– Чуеш, ти! – заревiв капiтан. – Я тебе самого буду вбивати, чортiв людожер, як ти ще колись викинеш таку штуку в мене на кораблi! Начувайся!

Проте сталося так, що цiеi митi сам капiтан мусив стерегтися. Шалений порив вiтру, налетiвши на вiтрило, обiрвав шкот, i величезна колода гику загойдалася над палубою вiд борту до борту, охоплюючи у своему польотi кормову частину палуби. Важкий гик збив за борт бiдолашного хлопця, з яким Квiквег повiвся так нечемно, i всi вже нетямилися з жаху; будь-яка спроба спинити чи затримати колоду здавалася просто божевiллям. Колода за якусь мить пролiтала злiва направо й назад i, здавалося, ще трохи – i розлетиться на друзки. Нiхто нiчого не робив, та тут начебто нiчого й не можна було вдiяти; всi, хто був на палубi, стовпилися на носi i, заклякши там, стежили за гиком, наче то була щелепа оскаженiлого кита. Але Квiквег посеред загальноi панiки хутко став на карачки, прослизнув пiд колодою, зачепив кiнець за фальшборт i, згорнувши його у виглядi ласо, накинув на гик, що пролiтав у нього над головою, шарпнув його щосили… i колода була в полонi, а всi – у безпецi. Пакетбот розвернули за вiтром, матроси кинулися вiдв’язувати кормову шлюпку, але Квiквег, оголений до пояса, стрибнув за борт i пiрнув, промайнувши в повiтрi довгою дугою. Хвилини зо три вiн плив по-собачому, викидаючи перед собою довгi руки i здiймаючи над водою то одне, то друге мускулясте плече. Я замилувався цим гарним, дужим чоловiком; але того, кого вiн рятував, не було видно. Хлопець уже зник пiд водою. Тодi Квiквег, виструнчившись, вихопився з води, миттю роззирнувся довкола i, мабуть, щось збагнувши, пiрнув i зник у водi. За кiлька хвилин вiн знову виринув, так само викидаючи одну руку вперед, а другою тягнучи за собою безживне тiло. Невдовзi iх пiдiбрала шлюпка. Бiдолашний дурник був порятований. Усi члени екiпажу одностайно заявили, що Квiквег – чудовий хлопець; капiтан попросив у нього вибачення. Вiдтодi я пристав до Квiквега, наче мушля до корабельноi обшивки, i не розлучався з ним до тiеi митi, поки вiн, пiрнувши востанне, не зник пiд водою довiку.

Вiн був прекрасним у своему героiчному щиросердi. Мабуть, вiн i не пiдозрював, що заслуговуе медалi вiд якого-небудь благодiйного товариства спасiння на водах. Вiн лише попросив води – прiсноi води, – щоб змити з тiла морську сiль, а потiм, обмившись i перевдягшись у сухе, запалив свою люльку i стояв собi та покурював, прихилившись до борту i дружньо дивлячись на людей, наче промовляв сам до себе: «На всiх меридiанах цього свiту життя тримаеться на взаемовиручцi i дружбi. І ми, канiбали, мусимо допомагати християнам».




Роздiл 14. Нентакет


Дорогою з нами не траплялося бiльше нiчого такого, про що варто згадувати; i ось ми при погожому вiтрi прибули до Нентакета.

Нентакет! Розгорнiть карту i знайдiть його. Бачите? Вiн притулився в затишному куточку; вiн лежить осторонь, далеко вiд широкого свiту, ще самотнiший, нiж Едiстонський маяк. Погляньте – це ж усього-на-всього малий горбик, жменька пiску, смужка берега, за яким немае справжньоi сушi. Пiску тут стiльки, що його i за двадцять рокiв не витратити замiсть промокального паперу. Мiсцевi байкарi розкажуть вам, що тут навiть трава не росте сама по собi – доводиться ii саджати; що сюди завозять реп’яхи з Канади, а якщо треба залiпити шпарину в бочцi з китовим лоем, то за чопом вирушають у море; що над кожною дерев’яною трiсочкою в Нентакетi трусяться, наче над уламками Хреста Господнього в Римi; що жителi Нентакету саджають перед своiми будинками мухомори, щоб у лiтню спеку було де спочити в холодочку; що одна билинка тут – це оазис, а три билинки за день переiзду – прерiя; що тут ходять по пiску на спецiальних лижах, подiбних до тих, на яких у Лапландii ходять по глибокому снiгу; що Нентакет вiдтятий вiд усього свiту океаном, оперезаний ним, оточений з усiх бокiв, охоплений i обмежений водою настiльки, що тут усюди можна побачити маленькi мушлi, прилiпленi до столiв i стiльцiв, як до панцирiв морських черепах. Та всi цi перебiльшення лише дають зрозумiти, що Нентакет – не Іллiнойс. Зате iснуе прекрасна легенда про те, як цей острiв уперше заселили червоношкiрi. У нiй говориться, що колись у давню давнину на узбережжя Новоi Англii каменем упав орел i викрав iндiанське немовля. Батьки, гiрко плачучи, дивилися услiд своему дитятi, поки воно не зникло за водним обрiем. Тодi вони вирiшили пiти за ним. Вони вирушили на своiх човнах у море i пiсля тяжкоi небезпечноi подорожi знайшли острiв, а на ньому легкий кiстяний каркас – кiстячок малого iндiанця.

Що ж тут дивного, коли нинiшнi нентакетцi, народженi бiля моря, у морi знаходять для себе поживу? Спочатку вони ловили крабiв i збирали в пiску устриць, а потiм, призвичаiвшись, почали заходити по пояс у воду i ловити в ятерi макрель; потiм, набувши якогось досвiду, вiдпливали в човнах вiд берега i ловили трiску i нарештi, створивши цiлий флот великих суден, почали дослiджувати наш водний свiт, оперезали його низкою навколосвiтнiх подорожей, зазирнули по той бiк Беринговоi протоки i в усiх океанах оголосили довiчну вiйну могутнiй живiй масi, що пережила Великий потоп, найстрашнiшому з гiгантiв, цьому гiмалайському мастодонту солоних морiв, надiленому таким безмежним могуттям, що вiн i переляканий являе собою бiльшу загрозу, нiж пiд час найлютiшого нападу!

Так цi голi та босi жителi Нентакету, цi морськi анахорети, вiдпливши вiд свого острiвця, об’iхали i пiдкорили, подiбно до численних Олександрiв, усю водну частину нашого свiту, подiливши мiж собою Атлантичний, Тихий i Індiйський океани, як три пiратськi держави подiлили Польщу. Нехай Америка приеднуе Мексику до Техасу, нехай загарбае услiд за Канадою Кубу; нехай англiйцi товпляться в Індii i тицяють свiй блискучий прапор на саме Сонце, – двi третини земноi кулi все одно е власнiстю Нентакету. Адже йому належить море. Моряк з Нентакету царюе в океанi, як iмператор у своiй iмперii; а iншi моряки мають лише право проiзду по чужих володiннях. Торговi кораблi – це просто тi самi мости, iхне морське продовження; вiйськовi кораблi – плавучi фортецi; навiть пiрати i капери, хоч вони й гуляють морями, наче розбiйники – битим шляхом, лише грабують iншi кораблi, такi ж частинки сушi, якими лишаються i вони самi, а не шукають засобiв для прожиття в морськiй безоднi. Тiльки моряк з Нентакету живе морем; тiльки вiн, як сказано у Святому Письмi, на своiх кораблях спускаеться морем, борознить його вiд краю до краю, наче власну ниву. Тут його рiдний дiм, тут його робота, якоi б не припинив i Ноiв потоп, навiть якби затопив усiх китайцiв Китаю. Вiн живе в морi, наче курiпка в прерii, вiн ховаеться серед хвиль, вiн здiймаеться на них, мов мисливець, що полюе на ланей в Альпах. Вiн довгi роки не бачить суходолу, а коли врештi-решт потрапить на нього, вiн мае для нього особливий запах, наче то якийсь iнший свiт, – мабуть, Мiсяць не мав би такого запаху для жителя Землi. Як чайка далеко вiд берега на заходi сонця складае крила i засинае, гойдаючись на морських хвилях, моряк з Нентакету з приходом ночi згортае вiтрила i поринае в сон, поклавши голову на подушку, а пiд нею, у глибинi, пропливають стада моржiв i китiв.




Роздiл 15. Рибна юшка


Був уже пiзнiй вечiр, коли малий «Моховик» неквапно став на якiр i ми з Квiквегом зiйшли на берег; тому в той день ми вже не могли нiчого робити, окрiм як шукати нiчлiг та вечерю. Хазяiн готелю «Китовий фонтан» рекомендував нам свого кузена Хозiю Хассi, власника закладу «Саловарня», який, за його словами, був одним iз кращих у Нентакетi i до того ж славився своею рибною юшкою з приправами. Одне слово, вiн прозоро натякнув, що ми вчинимо якнайкраще, коли скуштуемо вареноi риби з «Саловарнi». Але його настанови щодо дороги – залишати жовтий пакгауз з правого борту, поки з лiвого борту не побачимо бiлу церкву, а тодi, тримаючи церкву по лiвому борту, взяти на три румби праворуч i спитати кого завгодно, де тут е готель, – усi цi плутанi настанови нас просто спантеличили, особливо спершу, коли Квiквег почав казати, нiбито наш перший орiентир – жовтий пакгауз – мае лишатися з лiвого борту; а менi здавалося, що Пiтер Коффiн таки сказав – «з правого». Хай там як, але, поблукавши в пiтьмi й пiднявши з лiжка декого з тутешнiх мирних обивателiв, щоб розпитати дорогу, ми нарештi без подальших розпитувань зрозумiли, що потрапили саме туди, куди треба.

Два велетенськi дерев’янi казани, пофарбованi в чорний колiр, погойдувалися на старiй стеньзi з салiнгами, що була вкопана в землю бiля похиленого ганку. Вiльнi кiнцi салiнгiв були спилянi, i ця верхiвка староi щогли вельми нагадувала шибеницю. Може, у тi часи я був надто вразливим, але ця шибениця навiяла менi невиразне лихе передчуття. У мене навiть затерпла шия, коли я роздивлявся двi перекладини – атож, саме двi: одна для Квiквега, одна для мене! Хiба все це не провiщае лихо: зловiсне iм’я мого хазяiна в першому порту, похмурий погляд надгробкiв у каплицi, а тепер оця шибениця! А ця пара страхiтливих казанiв! Чи не нагадують вони пекельнi знаряддя?

Вiд таких роздумiв мене вiдволiкла руда жiночка в рудуватiй сукнi, уся обсипана ластовинням, що з’явилася на порозi готелю у тьмяному червоному свiтлi висячого лiхтаря i шпетила на всi заставки якогось чоловiка у фiолетовому вовняному светрi.

– Ану забирайся геть, чуеш! – кричала вона. – А то дiстанеш ти в мене прочухана!

– Усе гаразд, Квiквегу, – сказав я. – Звiсно, це мiсiс Хассi[5 - Hussy (англ.) – шльондра.].

Так воно й було насправдi. Коли мiстера Хозii Хассi вдома немае, жiнка веде всi справи. Ми сповiстили мiсiс Хассi, що хочемо повечеряти i отримати нiчлiг, мiсiс Хассi, вiдклавши «прочухана» на потiм, провела нас до невеличкоi кiмнати, посадила за стiл, що ряснiв слiдами недавньоi трапези, i, повернувшись до нас, мовила:

– Венерка чи трiска?

– Даруйте, що ви сказали щодо трiски, мадам? – перепитав я з надзвичайною гречнiстю.

– Венерка чи трiска?

– Венерка на вечерю? Холодна венерка? Невже ви саме це хотiли сказати, мiсiс Хассi? – мовив я. – Чи це не занадто глевка, холодна i слизька страва для зимовоi пори, мiсiс Хассi?

Але iй так кортiло продовжити сварку з чоловiком у фiолетовому светрi, який чекав у передпокоi своеi порцii «прочухана», що вона, певно, нiчого не втямивши з моеi промови, окрiм слова «венерка», метнулася до розчинених кухонних дверей, гукнула туди: «Венерка на двох!» – i зникла.

– Квiквегу, – сказав я. – Як ти гадаеш, нам з тобою вистачить однiеi венерки на двох?

Але з кухнi долинали гарячi чаднi пахощi, якi значною мiрою розвiяли моi боязкi сумнiви. А коли страва запарувала перед нами на столi i завiса таемницi впала, нам стало зовсiм добре. Любi моi друзi! Слухайте ж мою розповiдь! Це були маленькi, соковитi молюски, не бiльшi вiд каштана, перемiшанi з помеленими морськими галетами i дрiбно порiзаною солоною свининою! Усе це було щедро полито олiею i посипано перцем та сiллю!

Пiсля подорожi на морозi на нас напав справжнiй iстовець, особливо на Квiквега, який не сподiвався побачити тут свою улюблену рибальську страву; до того ж страва ця смакувала просто чудово, i ми впоралися з нею за одну мить, а тодi, вiдкинувшись назад, я згадав, як мiсiс Хассi виголосила: «Венерка чи трiска?» – i вирiшив зробити невеличкий дослiд. Я ступив до кухонних дверей i з натхненням вимовив лиш одне слово: «Трiска!», пiсля чого знову повернувся на свое мiсце за столом. За кiлька хвилин iз кухнi знову потягся чад, тiльки з iншим запахом, а через належний промiжок часу перед нами опинилася чудова вiдварна трiска.

Ми знову взялися до iжi, сидiли i завзято працювали ложками, i раптом я сказав собi: «От цiкаво, а чи не впливае це на голову? Адже iснуе якийсь дурний жарт про людей iз риб’ячими мiзками. Поглянь, Квiквегу, чи не живий вугор у тебе в тарiлцi? А де ж твiй гарпун?»

Ця «Саловарня», де замiсть сала варилася риба, була дуже пiдозрiлим мiсцем. У казанах iз ранку до ночi кипiла рибна юшка. Риба на снiданок, риба на обiд, риба на вечерю – i зрештою починаеш оглядати себе: чи не стирчать у тебе риб’ячi кiстки крiзь одежу? Простiр перед домом замощений мушлями венерок. Мiсiс Хассi носить намисто з вiдполiрованих трiскових хребцiв, i всi облiковi книги мiстера Хозii Хассi переплетенi в акулячу шкiру вищого сорту. Навiть молоко там вiдгонить рибою, що мене неабияк бентежило, поки якось вранцi я не зустрiв пiд час прогулянки плямисту хазяйську корову, яка паслася на березi серед рибальських човнiв i пiд’iдала дохлу рибу; вона шкандибала по пiску, насилу перебираючи ногами, i на кожному копитi в неi висiла вiдiрвана голова трiски.

Пiсля вечерi ми отримали в мiсiс Хассi лампу i вказiвки щодо найкоротшого шляху до лiжка; проте коли Квiквег рушив сходами попереду мене, ця ледi простягла руку i зажадала, щоб вiн вiддав iй гарпун – у неi в спальнях гарпуни тримати не можна.

– А це ж чому? – заперечив я. – Будь-який справжнiй китобiй спить зi своiм гарпуном. Чому ж ви цього не дозволяете?

– Тому що це небезпечно, – вiдповiла вона. – Вiд того дня, коли молодого Стiгса знайшли пiсля невдалого плавання: вiн пiшов на чотири з половиною роки, а привiз лише три бочки жиру, от його й знайшли у мене в заднiй кiмнатi на другiм поверсi, мертвого, з гарпуном у боцi. Тож вiд того дня я не дозволяю гостям брати iз собою на нiч небезпечну зброю. Тому, мiстере Квiквег (вона вже знала, як його звуть), я забираю у вас цей гарпун, а вранцi ви зможете взяти його назад. І ще таке: що ви бажаете на снiданок, венерку чи трiску?

– І те i те, – вiдповiв я. – І трохи копчених оселедцiв – для нових вражень.




Роздiл 16. Корабель


Ми лягли в лiжко i почали складати плани на завтра. Проте Квiквег, на мiй превеликий подив i збентеження, дав менi зрозумiти, що вже встиг порадитися з Йоджо – так звали його чорного бовванчика – i що Йоджо три чи чотири рази поспiль повторив йому одну настанову й неухильно наполягав на нiй. Замiсть того щоб iти на пристань з Квiквегом i разом з ним вибрати для нас китобiйне судно, за велiнням Йоджо я мав узяти вибiр корабля на себе, тим паче що Йоджо був схильний нам допомагати i для цього вже намiтив один корабель, на якому я, Ізмаiл, дiючи на власний розсуд, неодмiнно зупиню свiй вибiр – так, наче все тут залежить вiд щасливого випадку. На цей корабель я мусив негайно найнятися, хоч би де був цiеi митi Квiквег.

Я забув сказати, що Квiквег у багатьох питаннях довiряв мудрим рiшенням Йоджо i його надзвичайнiй проникливостi; вiн глибоко шанував Йоджо i вважав його взагалi непоганим богом, який бажае тiльки добра, хоча й не завжди щастить виконати його добрi побажання.

Проте цей план Квiквега, чи то пак план Йоджо, щодо вибору корабля був менi вельми не до душi. Я сподiвався, що знання i досвiд Квiквега вкажуть нам китобiйне судно, справдi варте того, щоб ми довiрили йому себе i своi долi. Але всi моi заперечення не привели нi до чого, хоч-не-хоч треба було змиритись, i тодi я вирiшив узятися до справи з неабияким завзяттям, щоб цю дрiбницю владнати за один раз.

Наступного дня рано-вранцi, покинувши Квiквега в нашiй комiрчинi, де вiн замкнувся зi своiм Йоджо – здаеться, у них настав якийсь Великий пiст, чи Рамазан, чи День Каяття, Покути й Молитви (що саме, я так i не втямив, оскiльки, попри численнi спроби, не розiбрався в його лiтургii та тридцяти дев’яти догматах вiри), – залишивши Квiквега поститися i курити люльку-томагавк, а Йоджо – грiтися бiля жертовного полум’я, розпаленого з ошурок, я вийшов iз готелю i попрямував у бiк гаванi. Там пiсля довгих блукань i розпитувань я довiдався, що три кораблi збираються вийти у трирiчне плавання: «Бiсова гатка», «Ласий шматочок» i «Пеквод». Що означае «Бiсова гатка», я не знаю; «Ласий шматочок» – це i так зрозумiло, а «Пеквод», як ви, звичайно, пам’ятаете, це назва славетного племенi массачусетських iндiанцiв, що вимерли, мов стародавнi мiдяни. Я обнишпорив i роздивився «Бiсову гатку», потiм перебрався на «Ласий шматочок», а тодi пiднявся на борт «Пекводу», роззирнувся i одразу вирiшив, що це саме той корабель, який нам потрiбен.

Не знаю, можливо, вам доводилося коли-небудь бачити всiлякi дивовижнi морськi корита: тупоносi люгери, неоковирнi японськi джонки, галiони, схожi на супницi, та iншi дива; але будьте певнi, ви нiколи не бачили такоi чудернацькоi древньоi посудини, як оцей «Пеквод». Це був давнього зразка корабель, не дуже великий i на старожитнiй манер опуклий у бортах. Його корпус, задубiлий пiд тайфунами i штилями всiх чотирьох океанiв, був темним, мов лице французького гренадера, який пройшов у боях i Єгипет, i Сибiр. Ветхий нiс корабля, здавалося, обрiс бородою. А щогли, поставленi десь на берегах Японii, коли старi поламав i збив за борт шторм, – цi щогли здiймалися в небо прямо й несхитно, наче спини трьох схiдних царiв у Кельнському соборi. Старi палуби були пошарпанi i пооранi зморшками, мов стертi прочанами плити Кентерберiйського собору, на яких спливав кров’ю Фома Бекет. А до всiх цих старожитнiх дивовиж додавалися ще деякi незвичайнi риси, подарованi кораблю тим неспокiйним промислом, що ним вiн займався ось уже пiвсторiччя.

Старий капiтан Пелег, який багато рокiв плавав на ньому старшим помiчником, перш нiж став на чолi iншого корабля, а тепер жив у вiдставцi i був одним iз головних власникiв «Пекводу», – цей старий Пелег, коли був старшим помiчником, додав неабиякоi своерiдностi «Пекводу», оздобивши його вiд носа до корми такими екзотичними за матерiалом i малюнком прикрасами, з якими не могло зрiвнятися нiщо у свiтi – хiба що рiзьблене лiжко чи круглий щит Торкiля-Живоiда. Вичепурений «Пеквод» нагадував iмператора дикунiв-ефiопiв з важким лискучим кiстяним намистом на шиi. Весь корабель був завiшаний трофеями – справжнiсiнький канiбал серед своiх сусiдiв, прикрашений кiстками вбитих ворогiв. Його вiдкритi борти, наче велетенська щелепа, були втиканi довгими гострими iклами кашалота, якi правили нагелями, щоб крiпити на них коноплянi м’язи i сухожилля судна. Цi сухожилля не були перекинутi через дерев’янi блоки, вони спритно бiгли по кiстяних шкiвах, що сяяли благородною жовтизною. Зневаживши звичайне стерно, цей поважний корабель мав незвичайний румпель, витесаний iз довгоi вузькоi щелепи свого одвiчного ворога. У шторм стерновому бiля цього румпеля, мабуть, ввижалося, що вiн, наче дикий монгол, приборкуе шаленого коня, уп’явшись у його вищирену щелепу. Так, це був благородний корабель, але надто похмурий. Благородство завжди трохи похмуре.

Озираючи ют у пошуках начальника, якому я мiг би запропонувати свою кандидатуру на посаду матроса в майбутньому плаваннi, я спершу не побачив нiкого. Проте мiй погляд мимохiть упав на якийсь химерного вигляду намет – щось на кшталт вiгвама, – розкинутий позаду грот-щогли. Мабуть, то була тимчасова споруда, якою користувалися, поки корабель стояв у порту. Вона була конусоподiбноi форми, заввишки близько десяти футiв i складалася з великих та пружних чорних кiстяних пластiв, якi витягають iз середньоi i задньоi частини китовоi щелепи. Цi пластини китового вуса, поставленi кругом, широким кiнцем до палуби, щiльно переплетенi мiж собою, змикалися вгорi й утворювали гострий дашок, прикрашений бунчуком з гнучкого пухнастого прядива, яке метлялося врiзнобiч, мов пiр’iни на головi старого iндiанського вождя Потаватомi. До носа корабля був спрямований трикутний отвiр, i крiзь нього зсередини можна було бачити все, що вiдбуваеться на палубi.

У цiй дивнiй оселi я нарештi помiтив чоловiка, який, судячи з його вигляду, був тут начальником i зараз – оскiльки настав час обiдньоi перерви – насолоджувався вiдпочинком. Вiн сидiв на старовинному дубовому стiльцi, порiзьбленому химерними вiзерунками, а сидiння цього стiльця було сплетене iз цупких смужок того самого матерiалу, який використали для будiвництва вiгвама.

У подобi цього лiтнього джентльмена начебто не було нiчого незвичайного: вiн був засмаглий, кремезний, як усi моряки, кутався вiн у синiй лоцманський бушлат старовинного квакерського фасону; лише довкола очей у нього лежало тоненьке, майже невидиме плетиво дрiбних зморшок, яке з’явилося, певно, вiд того, що вiн часто бував у морi пiд час сильного шторму i повертався обличчям назустрiч вiтру: це змушуе м’язи довкола очей судомно напружуватися. Такi зморшки роблять суворий погляд ще суворiшим.

– Ви, бува, не капiтан «Пекводу»? – спитав я, пiдступивши до намету.

– Може, й так, а чого тобi треба вiд капiтана «Пекводу»? – вiдгукнувся вiн.

– Я б хотiв найнятися на корабель.

– Еге, на корабель! Ти, я бачу, нетутешнiй. А чи сидiв ти колись у розбитому вельботi?

– Нi, сер.

– І в китобiйному ремеслi геть нiчого не тямиш?

– Нi, сер. Але, звичайно, я швидко навчуся. Я кiлька разiв плавав на торговому кораблi i гадаю, що…

– До дiдька торговi кораблi! Ти менi такого не кажи! А то – бачиш свою ногу? – так-от, я цю ногу вирву з твоеi корми, коли ти ще хоч слово бовкнеш про торговий корабель. Ач, яка дивина – торговий корабель! Чи ти пишаешся з того, що плавав на торговому кораблi? А чого це тобi закортiло пiти в китобоi, хлопче? Щось тут не те. Може, ти був пiратом? Чи пограбував свого капiтана? А може, хочеш перерiзати горлянку капiтану, щойно вийдеш у море?

Я запевнив його, що i в гадцi нiчого подiбного не маю. Проте менi було зрозумiло, що за цими напiвжартiвливими припущеннями старого моряка, квакера i остров’янина ховаеться нентакетська острiвна недовiра i неприязнь до всiх приiжджих, окрiм мешканцiв мису Кейп-Код i острова Вейньярд.

– То чого ти вирiшив податись у китобоi? Я маю це знати, перш нiж подумаю, чи слiд брати тебе в команду.

– Розумiете, сер, я просто хочу освоiти китобiйне ремесло. Хочу подивитися свiт.

– Хочеш освоiти китобiйне ремесло? А ти бачив капiтана Ахаба?

– А хто такий капiтан Ахаб, сер?

– Отож, я так i знав. Капiтан Ахаб – це капiтан «Пекводу».

– Тодi я помилився. Я гадав, що розмовляю з самим капiтаном.

– Ти розмовляеш з капiтаном – з капiтаном Пелегом, хлопче. Ми з капiтаном Бiлдадом готуемо «Пеквод» до плавання, постачаемо все необхiдне, а значить, i членiв команди. Ми спiввласники корабля й агенти. Та ось що я тобi скажу: коли ти, як ти кажеш, хочеш щось дiзнатися про китобiйне ремесло, я допоможу тобi це зробити, перш нiж ти вскочиш у халепу. Поглянь на капiтана Ахаба, хлопче, i ти побачиш, що в нього тiльки одна нога.

– Що ви маете на увазi, сер? Вiн утратив ногу через кита?

– Через кита?! Пiдiйди-но сюди, хлопче; цю ногу зжер, схрумав, зжував найстрашнiший з кашалотiв, якi коли-небудь трощили вельбот на друзки! О! О!

Мене трохи налякала яскрава образнiсть його висловiв i збентежила непiдробна скорбота, що бринiла в останнiх вигуках; та все ж я мовив якомога спокiйнiше:

– Безперечно, те, що ви розповiли, сер, не викликае сумнiву. Але ж звiдки менi знати, що саме ця порода китiв е такою небезпечною? Я можу зробити такий висновок тiльки з вашоi розповiдi.

– Слухай, хлопче, надто ти гарно говориш, зовсiм не по-моряцькому. Ти певний, що вже ходив у море, цiлком певний?

– Сер, – заперечив я, – я начебто вже сказав вам, що чотири рази плавав на торговому…

– Цить! Мовчи! Не забувай, що я тобi казав про торговi кораблi, не зли мене, чуеш? Поговорiмо вiдверто. Я тобi трошки натякнув, що таке китобiйне ремесло. І ти все одно маеш до нього потяг?

– Так, сер.

– То що ж, гаразд. Ну ж бо скажи менi: ти зможеш кинути гарпуна в пащеку живому киту i стрибнути туди слiдом?

– Так, сер, – звiсно, якщо в цьому буде потреба. Тобто якщо iнакше буде не можна, у чому я, щиро кажучи, дуже сумнiваюся.

– Гаразд. Тодi скажи менi таке: ти хочеш поступити на китобiйне судно не лише для того, щоб освоiти ремесло китобоя, а ще й для того, щоб подивитися свiт? Адже так ти казав? Отож! Тодi пiди он туди, подивися за планшир на носi, а потiм повернешся до мене i розкажеш, що ти там бачив.

Якусь мить я стояв, вагаючись, як слiд сприймати цей дивний наказ – всерйоз чи жартома. Але капiтан Пелег, зiбравши бiля очей усi своi зморшки, блимнув на мене так суворо, що я мерщiй подався виконувати його велiння.

Я пiшов на нiс i зазирнув за борт. Був приплив, i корабель, погойдуючись на якорi, стояв напiвобернутий носом до вiдкритого моря. Попереду розлiгся простiр, безкрайнiй, але дивно, страхiтливо одноманiтний – не було на чому спинити погляд.

– Ну, розказуй, – мовив Пелег, коли я повернувся назад. – Що ти там бачив?

– Нiчого особливого, – вiдповiв я. – Тiльки сама вода. Але горизонт видно добре, i начебто насуваеться шквал.

– То як щодо того, щоб подивитися свiт? Що ти тепер скажеш? Чи варто заради цього огинати мис Горн? Чи не краще тобi дивитися на свiт звiдти, де ти стоiш?

Мене трохи обурили такi закиди; та я будь-що вирiшив стати китобоем, а значить, доб’юся свого; i «Пеквод» для мене цiлком прийнятний, дуже до вподоби, я б навiть сказав, пiдходить якнайкраще. Я виклав усi цi мiркування капiтану Пелегу, i вiн, побачивши мiй рiшучий настрiй, погодився мене найняти.

– Можеш одразу пiдписати всi папери, – сказав вiн на кiнець розмови. – Ходiмо зi мною.

І вiн почав спускатися до капiтанськоi каюти, а я пiшов слiдом за ним. Тут я побачив, що на транцi сидить якась дивна, просто химерна постать. То був капiтан Бiлдад, який разом iз капiтаном Пелегом був одним iз головних власникiв корабля, – решта акцiй належали, як то часто бувае в таких портах, усiляким дрiбним акцiонерам: удовам, сиротам та нiчним сторожам, i на долю кожного з них припадала щонайбiльше цiна однiеi колоди, чи дошки, чи пари заклепок у корпусi корабля. Жителi Нентакету вкладають грошi в китобiйнi кораблi так само, як ви вкладаете свiй капiтал у надiйнi державнi облiгацii, що дають чималi проценти.

Цей Бiлдад був квакером, подiбно до Пелега i багатьох iнших нентакетцiв; адже першi поселенцi острова були членами цiеi секти, i донинi багато хто з тутешнiх мешканцiв зберiгають усю своерiднiсть квакерськоi вiри, водночас недоладно i неприродно змiнивши ii пiд впливом iнших суперечливих вiянь. Бiльш нi в кого життя не плине часом так бурхливо, як у цих квакерiв – морякiв та китобоiв. Це войовничi квакери, квакери-месники.

Серед них е такi, хто хоч i мае бiблiйне iм’я, як велить установлений на островi звичай, i, з молоком матерi всмоктавши звичку до строгого й урочистого квакерського етикету, до всiх звертаеться на «ти», – все ж пiд впливом нескiнченних ризикованих пригод, з яких складаеться його життя, починае дивним чином поеднувати цi дивацтва iз зухвалою вдачею i бунтiвними пориваннями, гiдними скандинавського морського конунга i романтичного римського язичника. І коли цi риси поеднуються в людинi великоi душевноi сили, iз жадiбним мозком та палким серцем, у людинi, яку мертва тиша i самота довгих нiчних вахт у далеких морях пiд яскравими зорями, незнаними тут, на Пiвночi, навчили мислити вiльно i незалежно, отримуючи всi приемнi й гiркi враження з недоторканих грудей самоi природи, довiрливоi i вiдкритоi, i лише так – хiба що iнодi з випадковою допомогою – вивчати смiливу, бентежну, величну мову, – отодi народжуеться людина, одна з цiлого народу, благородна, досконала людська iстота, якiй призначена роль на сценi великоi трагедii. І зi сценiчного погляду ii чесноти не здаються меншими, якщо в глибинi ii душi вiд природи чи завдяки обставинам чаiться якась уперта i всепереможна вразливiсть. Адже всi трагiчно великi люди стають такими завдяки своiй зачаенiй вразливостi. Пам’ятай про це, юне марнославство: усяка смертна велич – лише недуга. Але поки що ми зустрiлися не з такою, а з зовсiм iншою людиною, яка, втiм, теж являе собою один iз квакерських типiв, що виник пiд впливом особливих умов.

Так само як i капiтан Пелег, капiтан Бiлдад був заможною людиною i вже вiдiйшов вiд справ. Проте, на вiдмiну вiд капiтана Пелега, який анiтрохи не цiкавився так званими серйозними предметами, вважаючи iх не вартими уваги дрiбницями, капiтан Бiлдад не лише здобув освiту в традицiях найсуворiшого нентакетського квакерства, але й, попри те що став моряком i мiг споглядати чарiвних голих остров’янок по той бiк мису Горн, нi на йоту не вiдступився вiд своiх квакерських переконань, не послабив жодноi застiбки на своему квакерському жилетi. Однак за такоi принциповостi шановному капiтану Бiлдаду вочевидь бракувало простоi послiдовностi. З морально-релiгiйних переконань вiдмовляючись здiймати зброю проти наземних ворогiв, вiн сам невпинно йшов iз зброею на Атлантику i Тихий океан i, хоч вiдчував непереборну вiдразу до кровопролиття, не знiмаючи свого тiсного сюртука, але пролив цiлi тонни левiафановоi кровi. Як побожний Бiлдад примудрявся тепер, на схилi рокiв, примирити суперечливi спогади свого минулого – не знаю; проте все це його, мабуть, не надто бентежило, бо вiн уже давно зробив вельми прозiрливий i розумний висновок, що релiгiя – це одне, а дiйснiсть – зовсiм iнше. Свiт реалiй платить дивiденди. Почавши свою кар’еру хлопчаком-юнгою в куцiй пошарпанiй одежинi, вiн став гарпунером у бахматому квакерському жилетi з круглим комiром, потiм командиром вельбота, старшим помiчником, капiтаном i нарештi власником корабля. Свою бурхливу кар’еру Бiлдад завершив, як я уже казав, у вiцi шiстдесяти рокiв, покинувши суету i марноту життя, присвятивши решту своiх днiв безтурботному примноженню заслуженого прибутку.

Проте я мушу з жалем зауважити, що Бiлдад зажив слави як невиправний старий скнара, а на морi свого часу вiн був суворим i навiть жорстоким у поводженнi з пiдлеглими. Менi розповiдали в Нентакетi – хоч цiй iсторii я не дуже йму вiри, – що коли вiн приходив у порт на своему старому «Категатi», матросiв просто з корабля забирали до шпиталю – такi вони були знесиленi й виснаженi. Людина релiгiйна, та ще й квакер, вiн був – м’яко кажучи – досить-таки безсердечним. Щоправда, кажуть, вiн нiколи не лихословив, та завжди вмiв витягувати з людей всi жили, примушуючи iх до непосильно важкоi працi. Ще тодi, коли Бiлдад плавав старшим помiчником, йому досить було зупинити на комусь свiй пильний каламутний погляд, як бiдолашного поймав страх, i вiн судомно хапався за будь-яке знаряддя – молоток чи било – i працював як скажений, тiльки б не бути звинуваченим у неробствi. Погляд Бiлдада спалював лiнощi на попiл. Його ощадлива вдача позначилася i на зовнiшньому виглядi. На сухорлявому тiлi не було жодного зайвого клаптика м’яса, жодноi зайвоi волосинки на пiдборiддi – там стелився лише м’який непоказний ворс, як на його капелюсi.

Отаким був чоловiк, що сидiв на транцi в каютi, куди я ввiйшов услiд за капiтаном Пелегом. Вiдстань мiж палубами була невелика, i в цьому малому просторi сидiв старий Бiлдад, прямий, мов жердина, – вiн завжди сидiв прямо, щоб не пом’яти фалди сюртука. Капелюх з широкими крисами лежав поряд. Вiн сидiв у застебнутому на всi гудзики темно-коричневому сюртуку, схрестивши сухi, мов тички, ноги i нап’явши на носа окуляри, заглибившись у читання якоiсь грубезноi книги.

– Бiлдаде! – гукнув капiтан Пелег. – Знову те саме! Уже тридцять рокiв я бачу, як ти читаеш Святе Письмо. Скiльки ж ти вже прочитав, Бiлдаде?

Бiлдад, який, певно, звик до богохульних висловiв свого давнього приятеля, не звернув уваги на його нечемнiсть, спокiйно вiдвiв очi вiд книги i, побачивши мене, звернув допитливий погляд на Пелега.

– Вiн каже, що хоче найнятися на «Пеквод», – пояснив Пелег.

– Ти волiеш найнятися на «Пеквод»? – глухо перепитав вiн, повернувшись до мене.

– Волiю, – вiдповiв я, мимохiть повторюючи його урочистий квакерський вираз.

– Як вiн тобi, Бiлдаде? – спитав Пелег.

– Хай буде, – кинув Бiлдад, озирнувши мене, i тiеi ж митi знову повернувся до Бiблii й почав читати по складах, досить голосно бурмочучи собi пiд нiс.

Я про себе завважив, що нiколи ще не доводилося бачити менi такого дивного старого квакера, адже його приятель i компаньйон Пелег був i суворим i водночас галасливим. Проте я не сказав жодного слова, лише уважно роззирався довкола. Пелег висунув якусь шухляду, витяг звiдти корабельнi папери i сiв за столик, поставивши перед собою письмове приладдя. Тут я подумав, що пора вирiшити для себе, на яких умовах я згодний узяти участь у майбутньому плаваннi. Я вже знав, що на китобiйних кораблях зарплатнi не платять, тут члени команди, у тому числi й капiтан, отримують певну частину здобичi, яку називають пайкою i вираховують залежно вiд того, наскiльки важливу роботу виконуе кожний iз працiвникiв. Я розумiв i те, що як новачку на китобiйному кораблi менi не можна очiкувати надто великоi пайки; проте я знав професiю моряка, мiг стояти за стерном, сплещувати кiнцi i таке iнше, i не сумнiвався, що менi запропонують принаймнi двiстi сiмдесят п’яту частку, тобто одну двiстi сiмдесят п’яту частину чистого прибутку вiд плавання, хоч би який був розмiр цього прибутку. І хоча двiстi сiмдесят п’ята частка була, за мiсцевим виразом, досить «довгою пайкою», це краще, нiж нiчого, а якщо плавання буде успiшним, то, цiлком iмовiрно, ця частка хоча б окупить зношений мною одяг, не кажучи вже про харчi та лiжко, за якi я всi три роки не платитиму анi шеляга.

Хтось, мабуть, скаже, що в такий спосiб не забагатiеш, тож так воно i е. Та я не з тих, хто женеться за багатством, менi досить i того, що цей свiт згоден дати менi дах над головою i харчi на той час, поки я гостюю тут, пiд похмурою вивiскою «Грозовоi хмари». Коротко кажучи, як на мене, то двiстi сiмдесят п’ята частка – це було б цiлком справедливо, проте не здивувався б, якби менi запропонували двохсоту: адже я був мiцний i здоровий.

Утiм, iснувала одна обставина, яка послаблювала мою певнiсть у тому, що менi видiлять пристойну частку вiд спiльного прибутку. Я ще на березi почув достатньо i про капiтана Пелега, i про його дивакуватого старого приятеля Бiлдада; казали, що iм як двом головним власникам «Пекводу» iншi власники – не такi поважанi i до того ж розсiянi по всьому острову – дозволяють вирiшувати всi корабельнi справи на власний розсуд. І слiд гадати, що в такому питаннi, як набiр команди, слово старого скнари Бiлдада могло важити найбiльше – тим паче що вiн був тут, на борту «Пекводу», i читав тут свою вiчну Бiблiю, зручно вмостившись у капiтанськiй каютi, наче в себе вдома перед камiном. Та поки Пелег марно намагався обстругати перо великим кишеньковим ножем, старий Бiлдад, на мiй превеликий подив – адже саме вiн був зацiкавленою особою в цiй справi, – старий Бiлдад, не звертаючи на нас анi найменшоi уваги, мимрив собi пiд нiс: «Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль…»

– Скарби, капiтане Бiлдад? – перепитав Пелег. – Атож, що ти там кажеш про скарби? Як ти гадаеш, скiльки ми повиннi дати цьому хлопчинi?

– Це вiдомо тобi самому, – пролунала замогильна вiдповiдь. – Сiмсот сiмдесят сьома частка – це не забагато, як ти гадаеш? «…де мiль i хробацтво нiвечить, але…»

«Ото скарб, справдi, – подумав я. – Сiмсот сiмдесят сьома частка! Я бачу, друже Бiлдад, ти страшенно боiшся, щоб я не зiбрав великих скарбiв на тому свiтi, де iх «мiль i хробацтво нiвечить». Це справдi була дуже «довга пайка», i хоча з першого погляду велика цифра викликае в необiзнаноi людини хибне уявлення, найпростiшi мiркування доводять, що хоч би яким великим було число сiмсот сiмдесят сiм, якщо його поставити в знаменнику, стане зрозумiло, що одна сiмсот сiмдесят сьома частина фартингу – це набагато менше, нiж сiмсот сiмдесят сiм золотих дублонiв; а я був саме такоi думки.

– Ох, бодай тобi, Бiлдаде! – гримнув Пелег. – Чи ти хочеш обдурити цього хлопця? Треба дати йому бiльше.

– Сiмсот сiмдесят сьома, – повторив Бiлдад, не вiдводячи очей вiд книги, i забурмотiв знову: «…бо де твiй скарб, там буде i твое серце».

– Я записую його на трьохсоту частку, – оголосив Пелег. – Чуеш, Бiлдаде? Я сказав: на трьохсоту.

Бiлдад полишив книгу i, з урочистим виглядом повернувшись до Пелега, мовив:

– Капiтане Пелег, у тебе добре серце, але не забувай про свiй обов’язок щодо iнших власникiв корабля – а серед них багато вдiв i сирiт – i не забувай, що, надто щедро винагородивши цього юнака за його працю, ми вiдберемо шматок хлiба у цих вдiв i сирiт. Сiмсот сiмдесят сьома частка, капiтане Пелег.

– Слухай, Бiлдаде! – гарикнув Пелег, схопившись iз мiсця i тупаючи ногами. – Провалитись менi на мiсцi, якби я слухався твоiх порад у таких справах, у мене на совiстi лежав би такий тягар, що вiн потопив би найбiльший корабель, який коли-небудь огинав мис Горн!

– Капiтане Пелег, – незворушно заперечив Бiлдад, – може, твоя совiсть сидить у водi на десять дюймiв чи на десять сажнiв, це тобi краще знати; але ти затявся у своiй грiшнiй оманi, i боюся, що твоя совiсть дала таку течу, вiд якоi сам ти врештi-решт пiдеш на дно – просто до пекла, капiтане Пелег.

– Он як! До пекла! Ти мене скривдив! Це тяжка кривда. Казати людинi, що вона пiде до пекла, це ж просто пекельнi глуми. Чорт забирай! Тiльки скажи це ще раз, Бiлдаде, i побачиш, що буде. Я… я… та я козла живцем проковтну, зi шкурою та рогами! А ну геть звiдси, нудисвiте, геть, кислоокий сучок! Забирайся звiдси прямим курсом!

З цими словами вiн кинувся на Бiлдада, але той слизнув убiк з якоюсь неймовiрною спритнiстю.

Спантеличений цiею раптовою сваркою мiж двома головними i вiдповiдальними власниками корабля i вже вагаючись, чи варто найматися на цей корабель з такими непевними хазяями i непостiйними капiтанами, я вiдступив вiд дверей, щоб пропустити Бiлдада, оскiльки був певен, що вiн прагне втекти вiд Пелеговоi лютi. Але, на мiй подив, той спокiйнiсiнько всiвся на транцi i вочевидь не мав намiру кудись iти. Вiн давно звик до грiшноi впертостi Пелега та його манери поводитися. Що ж до Пелега, то вiн також, виливши всю свою лють, сiв на мiсце – сумирний мов ягнятко, однак усе ще тремтiв, бо його нервове збудження не вляглося остаточно.

– Хух, – мовив вiн нарештi, вiдсапуючись, – шквал начебто пiшов з лiвого борту. Бiлдаде, ти колись умiв гарно заточувати острогу, то обстругай менi це перо, будь ласка. Ножик у мене геть затупився. От спасибi тобi, Бiлдаде. То як тебе звати, хлопче? Ізмаiл? Отож, Ізмаiле, я записую тебе на трьохсоту частку.

– Капiтане Пелег, – сказав я, – у мене е товариш, вiн теж хоче пiти в плавання. Можна я приведу його завтра вранцi?

– Ну звiсно, – вiдповiв Пелег. – Приведи, а ми на нього подивимося.

– А яку частку запросить вiн? – проскреготiв Бiлдад, пiдвiвши очi вiд Бiблii, у яку знову заглибився.

– Нехай тебе це не турбуе, Бiлдаде, – сказав Пелег. – Вiн уже коли-небудь ходив на китобiйцi? – звернувся вiн до мене.

– Вiн убив стiльки китiв, що й не злiчити, капiтане Пелег.

– Тодi приводь його сюди.

І я, пiдписавши папери, пiшов звiдти, цiлком певний у тому, що якнайкраще виконав покладену на себе роль i що «Пеквод» – саме той корабель, на якому Йоджо судив нам iз Квiквегом обiгнути мис Горн.

Але, ступивши кiлька крокiв, я згадав, що так i не побачив капiтана, з яким менi доведеться вирушати в плавання; хоча я знав, що капiтан часто з’являеться тiльки тодi, коли китобiйний корабель уже повнiстю готовий до плавання i вся команда на борту, – адже рейси звичайно дуже довгi, а вiдпустки на берег дуже короткi, i капiтан, якщо вiн мае родину чи якусь серйозну справу, геть не цiкавиться своiм поставленим у порту кораблем, перекладаючи свiй клопiт на плечi судновласникiв, поки все не буде готове для майбутнього плавання. І все ж таки слiд було б подивитися на капiтана, перш нiж безповоротно вiддатися пiд його оруду. Я повернув назад i, озвавшись до капiтана Пелега, спитав, де можна знайти капiтана Ахаба.

– А нащо тобi капiтан Ахаб? З паперами все гаразд. Тебе записали.

– Так, але менi б хотiлося на нього поглянути.

– Навряд чи ти зможеш це зробити. Я й сам до пуття не знаю, що з ним трапилося, та вiн весь час сидить удома. Може, хворий, хоча з виду й не скажеш. Та нi, вiн не хворий; але й здоровим його теж назвати не можна. У всякому разi, хлопче, вiн i мене не завжди хоче бачити, тому не думаю, щоб вiн хотiв би побачитися з тобою. Вiн дивний чоловiк, капiтан Ахаб; так багато хто думае; дивний, але не поганий. Ти не бiйся: вiн тобi сподобаеться. Вiн благородний, хоч i не святобливий, не побожний, але вiн божа людина, капiтан Ахаб; вiн небагато говорить, та коли вже говорить, то його варто послухати. Затям, я тебе попередив: Ахаб – людина незвичайна; Ахаб бував i в колежах, i серед канiбалiв; вiн знае таемницi, глибшi вiд глибин морських; вiн перемагав блискавичною острогою дужчого i бiльш таемничого ворога, нiж простий кит. О, ця острога! Найгострiша, найвлучнiша на всьому нашому островi! Нi, вiн – не капiтан Бiлдад i не капiтан Пелег; вiн Ахаб, мiй хлопче, а ти знаеш, що древнiй Ахаб був вiнчаним царем!

– І царем дуже негiдним. Коли цього лихого царя вбили, собаки лизали його кров, хiба нi?

– Пiдiйди-но сюди, ближче, ближче, – мовив Пелег з таким притиском, що я навiть злякався. – Слухай, хлопче, нiколи не кажи таких речей на борту «Пекводу». І взагалi нiде не кажи. Капiтан Ахаб не вибирав собi iменi. Це була дурна примха його божевiльноi матiнки-удовицi, яка померла, коли йому був один рiк. Щоправда, стара скво Тiстiг у Гейхедi казала, що це iм’я ще себе виправдае. Може, якийсь дурень скаже тобi те саме. Але я хочу тебе попередити. Це брехня. Я добре знаю капiтана Ахаба, я багато рокiв плавав у нього помiчником; i я знаю, який вiн насправдi – достойна людина, не святоша, як оцей Бiлдад, а добрий безбожник, схожий на мене, тiльки в ньому е ще багато чого, окрiм цього. Так, я знаю, вiн нiколи не був веселуном; i знаю, що останнього разу, повертаючись iз плавання, вiн якийсь час був сам не свiй, але кожен знае, що це спричинив нестерпний бiль у ранi. Знаю й те, що вiд того дня, коли вiн в останньому рейсi втратив ногу через того клятого кита, вiн весь час тужить або лютуе; та це минеться. І ще затям собi, хлопче: краще плавати з невеселим хорошим капiтаном, нiж з веселим та поганим. А тепер прощавай i не будь несправедливим до капiтана Ахаба через те, що в нього погане iм’я. До того ж, мiй хлопче, у нього е дружина – вже три рейси, як вiн з нею побрався, – добра, сумирна молода жiночка. Подумай, вiд цiеi молодоi жiнки в нього е дитина, – тож як ти гадаеш, чи може старий Ахаб бути безнадiйно лихим? Нi, нi, друже мiй, Ахаб скалiчений, знiвечений, але й у ньому е людське!

Я пiшов, заглиблений у роздуми. Те, що я випадково дiзнався про капiтана Ахаба, завдало менi якогось невиразного болю. Я вiдчував спiвчуття i жаль до нього, але через що саме – не знаю, хiба що через те, що вiн був так жахливо скалiчений. Водночас я вiдчував i незбагненний страх перед ним; але це вiдчуття я не можу описати, бо це був, власне, не страх, а щось iнше, не знаю, що саме. Це вiдчуття не викликало в мене нiякоi ворожостi до нього, проте мене трохи дратувала пов’язана з цим чоловiком таемниця, яку я усвiдомлював, хоча на той час знав про нього дуже мало. Потiм моi думки помалу звернули в iнший бiк, i темний образ Ахаба на деякий час покинув мене.




Роздiл 17. Рамадан


Рамадан Квiквега, або Великий День Посту i Каяття, повинен був скiнчитися тiльки пiзно ввечерi, i я вирiшив, що поки не слiд його турбувати; адже я щиро поважаю будь-якi релiгiйнi обряди, хоч якими б кумедними вони не виглядали, i нiколи не змiг би поставитися без належноi поваги навiть до мурах, якi вклоняються мухомору, або до тих iстот у деяких куточках нашоi планети, якi з шанобою, що не мае собi рiвних бiльш нiде у всесвiтi, вклоняються пам’ятнику якогось померлого землевласника тiльки тому, що його статками все ще розпоряджаються вiд його iменi.

На мою думку, ми, побожнi християни, вихованi в лонi пресвiтерiанськоi церкви, маемо бути бiльш терпимими у таких питаннях i не ставити себе вище за всiх iнших смертних, язичникiв та iнших, якщо iхнi уявлення в цiй галузi здаються нам дикими. Наприклад, Квiквег сповiдуе навдивовижу безглуздi вiрування щодо Йоджо i Рамадана; ну то й що з того? Певно ж, Квiквег знае, що робить, вiн собою задоволений – i нехай лишаеться при своiх поглядах. Будь-якi суперечки не призвели б нi до чого; тож нехай вiн i надалi лишаеться самим собою, i нехай небо буде милосердне до нас усiх – i пресвiтерiан, i язичникiв, бо нам усiм, як на те, не завадило б навести лад у головi.

Надвечiр, коли, на мою думку, усi його обряди та церемонii мали завершитися, я зiйшов нагору i постукав. Жодноi вiдповiдi. Я штовхнув дверi, але вони були замкненi зсередини. «Квiквегу!» – покликав я пошепки крiзь замкову шпарину. Тиша. «Чуеш, Квiквегу, чого ти не озиваешся? Це я, Ізмаiл!» З-за дверей не долинало жодного звуку. Я занепокоiвся. Адже я дав йому багато часу! Чи не трапився з ним апоплексичний удар? Я зазирнув у замкову шпарину, але дверi були розташованi в дальньому кутку кiмнати i через замковий отвiр вiдкривалася похмура та зловiсна картина. Видно було тiльки спинку лiжка i частину стiни – i бiльш нiчогiсiнько. Але я з подивом побачив, що до стiни притулено дерев’яне рукiв’я гарпуна, якого хазяйка вiдiбрала у Квiквега звечора, коли ми пiднiмалися до себе. Дивно, подумав я, та хоча б гарпун стоiть там, а Квiквег без свого гарпуна не переступить порога, отже, сам вiн теж мае бути всерединi.

– Квiквегу! Квiквегу!

Мовчання. Певно, щось таки трапилося! Апоплексичний удар! Я спробував виламати дверi, але вони не пiддавалися. Я поспiхом збiг униз i висловив усi моi пiдозри першому, хто трапився менi назустрiч, – а то була служниця.

– Ой леле! – заголосила вона. – Я так i знала, що скоiлося лихо. Я хотiла пiсля снiданку ввiйти застелити лiжко, аж дивлюся – дверi замкненi. І тихо – миша не писне. Вiд самого рання – анi звуку. Я думала, може, ви обое пiшли i замкнули дверi, щоб речi не покрали. Ой лишенько! Панi! Убивство! Мiсiс Хассi! Удар!

І вона з лементом метнулася на кухню, а я поквапився за нею. Тоi ж митi з гiрчичницею в однiй руцi i оцетницею в другiй з’явилася i сама мiсiс Хассi, покинувши готувати приправи i водночас сварити чорношкiрого хлопчину-служника.

– Де у вас комора? – репетував я. – Де комора? Мерщiй туди, принесiть щось, аби виламати дверi, – сокиру! Сокиру! З ним стався удар, це точно!

Вигукуючи це, я з порожнiми руками збiг угору сходами, але хазяйка заступила менi шлях, виставивши вперед гiрчицю та оцет, а заразом i свою не менш кислу мармизу.

– Що сталося, юначе?

– Дайте менi сокиру! На бога, нехай хтось бiжить по лiкаря, поки я ламатиму дверi!

– Стривайте, – мовила хазяйка, поспiхом ставлячи на сходи оцетницю, щоб звiльнити хоча б одну руку. – Стривайте, це в моему домi ви хочете ламати дверi? – І вона схопила мене за руку вище лiктя. – У чiм рiч? Що сталося?

Намагаючись говорити спокiйно, я досить швидко виклав iй ситуацiю. Притуливши гiрчичницю до носа, вона якусь мить збентежено розмiрковувала, потiм з вигуком: «Авжеж, як я залишила його там, то бiльш i не бачила!» – побiгла до комори пiд сходами, зазирнула туди i, повернувшись, повiдомила, що гарпуна Квiквега немае на мiсцi.

– Вiн зарiзався, – зробила вона висновок. – Історiя з бiдолашним Стiгсом повторюеться. Ще одна ковдра пропала… бiдна його мати!.. Отак i весь мiй готель переведеться. Чи лишилися в бiдного хлопця сестри?.. Де ж це дiвчисько? Чуеш, Беттi, йди до маляра Снерлса i скажи, нехай вiн напише для мене об’яву: «Тут забороняеться чинити самогубства i курити у вiтальнi», – аби одразу вбити двох зайцiв… Убити?.. Господи, помилуй його душу! Хто це там галасуе? Ану, хлопче, вiдiйдiть звiдти!

Мовивши це, вона йшла за мною сходами, i щойно я зробив нову спробу виламати дверi, як вона вчепилася в мене вiльною рукою.

– Оцього я не дозволю! Я не дозволю ламати мiй дiм. Можете сходити за слюсарем, е тут один, живе за милю звiдси. Та нi, стривайте, – i вона полiзла до бiчноi кишенi. – Здаеться, цей ключ пiдiйде. Ану, спробуемо.

Вона встромила ключ у шпарину i повернула його. Та, на лихо, лишався ще засув, що ним Квiквег зачинився зсередини.

– Усе ж доведеться iх виламати, – сказав я i вже вiдступив, щоб краще розбiгтись, але хазяйка знову вчепилася в мене i зарепетувала, що не дозволить ламати свiй дiм. Я вирвався i з розбiгу навалився на дверi всiм тiлом.

Дверi з жахливим гуркотом розчахнулися, грюкнувши ручкою об стiну i здiйнявши до самоi стелi хмари облупленоi штукатурки; i ми побачили Квiквега… Господи милостивий! Живий i неушкоджений, вiн непорушно сидiв навпочiпках посеред кiмнати, а на тiменi в нього стояв Йоджо. Квiквег i оком не змигнув, вiн сидiв, наче бовван, не виявляючи найменших ознак життя.

– Квiквегу, – ступивши до нього, озвався я. – Квiквегу, що з тобою?

– Невже вiн отако просидiв весь день? – жахнулася хазяйка.

Та хоч як ми допитувалися, втiм не змогли видобути з нього анi слова. Я вже ладен був зiпхнути його на пiдлогу, аби тiльки якось змiнити його позу – такою вона здавалася нестерпно напруженою i неприродною, надто коли уявити, що вiн просидiв так, мабуть, годин вiсiм чи десять поспiль, а може, й бiльше, i при цьому, звiсно, нiчого не iв.

– Мiсiс Хассi, – сказав я. – Тепер ми принаймнi пересвiдчилися, що вiн живий. Тому залиште нас, будьте ласкавi, а я вже спробую якось розплутати цю iсторiю.

Зачинивши за хазяйкою дверi, я й далi намагався умовити Квiквега сiсти на стiлець. Та все було марно. Вiн закляк коло моiх нiг i, попри всю мою гречнiсть та лестощi, i бровою не кивнув, не вимовив анi слова i навiть не позирнув у мiй бiк, нiчим не даючи зрозумiти, що взагалi помiчае мою присутнiсть.

Ну то що ж, подумав я, певно, так у них ведеться пiд час Рамадану. Може, в нього на островi всi постяться саме так на карачках. Цiлком iмовiрно, що так воно i е. Авжеж, певно, це приписуе його релiгiя; а коли так – нехай сидить собi. Рано чи пiзно вiн, звiсно, встане. Дякувати Богу, вiчно це тривати не може, а Рамадан у нього бувае лише раз на рiк, i то не дуже регулярно.

Я зiйшов униз до вечерi. Вислухавши чимало довгих розповiдей морякiв, якi щойно повернулися з «пудингового» плавання (так вони називали короткий промисловий рейс на шхунi або бригу, обмежений водами Пiвнiчноi Атлантики), i просидiвши у товариствi цих «пудингових» морякiв ледь не до одинадцятоi години, я знову пiднявся до себе, цiлком певний, що на цей час Квiквег уже завершив свiй Рамадан. Та дзуськи: вiн так само сидiв там, де я його залишив, не посунувшись анi на дюйм. Я навiть розлютився на нього: як можна отак безглуздо сидiти цiлий день i пiвночi на карачках у холоднiй кiмнатi, тримаючи на головi дерев’яного боввана!

– Заради бога, Квiквегу, устань, поворушися трошки. Устань i пiди повечеряй. Ти ж так зовсiм охлянеш. Ти помреш з голоду, Квiквегу!

У вiдповiдь – анi звуку.

Тодi я вирiшив дати йому спокiй i лягти спати; а вiн, безперечно, трохи згодом i сам пiде за моiм прикладом. Але перш нiж лягти в лiжко, я взяв свiй теплий бушлат i накинув йому на плечi, бо бралося на мороз, а вiн був у самiй тонкiй куртцi. Та заснути я не мiг, хоч як намагався. Свiчку я задмухнув, але досить менi було згадати, що вiн сидить тут у цiй незручнiй позi, не далi нiж за чотири фути вiд лiжка, сам-один, у холоднечi й темрявi, як менi ставало нестерпно зле. І треба ж було, – спати в однiй кiмнатi з язичником, який цiлу нiч не склепляе очей i сидить на карачках, дотримуючи свiй жахливий i таемничий Рамадан!

Нарештi я таки задрiмав i бiльш нiчого не чув i не бачив до самого ранку; коли ж, розплющивши очi, поглянув униз, побачив, що там сидiв Квiквег, так само скоцюрблений, наче пригвинчений до пiдлоги. Та щойно перший сонячний промiнь зазирнув у вiкно, вiн ураз скочив на ноги, аж хруснули занiмiлi кiстки, i, з утiшеним виглядом доплентавши до лiжка, притис свого лоба до мого i сказав, що його Рамадан скiнчився.

Як я вже казав, я ладен дуже терпимо ставитися до будь-якоi релiгii, що ii сповiдуе людина, якою б була ця релiгiя, лише за тiеi умови, що людина не вбивае i не кривдить iнших людей за те, що вони вiрують по-iншому. Та коли чиясь релiгiя сягае такого фанатизму, коли вона стае катуванням для вiруючого, iнакше кажучи, коли вона перетворюе нашу планету на вельми незатишний заiзд, – тодi прихильника такоi релiгii, на мою думку, слiд вiдвести убiк i по-дружньому з ним побесiдувати. Саме це я тепер хотiв зробити з Квiквегом.

– Квiквегу, – сказав я, – лягай у лiжко i послухай, що я тобi скажу.

І я приступив до розмови, почавши вiд зародження i розвитку первiсних вiрувань i дiйшовши до рiзноманiтних релiгiй нашого часу, невпинно намагаючись переконати Квiквега, що всi цi Великi пости, Рамадани i довге сидiння на карачках у неопалених похмурих кiмнатах – повне безглуздя: це шкодить здоров’ю, не йде на користь душi i просто суперечить простим правилам гiгiени i здорового глузду. Я також сказав йому, що менi просто боляче, нестерпно боляче дивитися, як вiн, щодо всього iншого надзвичайно розважливий i розумний дикун, так по-дурному поводиться з оцим своiм дурним Рамаданом. До того ж, переконував я його, вiд посту тiло слабшае, а значить, слабшае i дух, i всi думки, породженi постом, просто немiчнi. Недарма тi вiруючi, якi страждають на шлунковi розлади, сповiдують такi невтiшнi погляди стосовно того, що чекае iх на тому свiтi. Одне слово, Квiквегу, казав я, дещо ухилившись вiд обраноi теми, уявлення про пекло вперше з’явилося в людини, коли вона об’iлася яблук, а потiм було увiчнено спадковим розладом шлунка, який пiдтримують усiлякi Рамадани.

Потiм я спитав Квiквега, чи потерпав вiн коли-небудь вiд шлункового розладу, i зробив спробу пояснити свою думку якнайобразнiше, щоб вiн зрозумiв, що саме я маю на увазi. Вiн вiдповiв, що нi – хiба що одного разу i з вельми важливоi причини. Це сталося з ним пiсля бучного бенкету, який влаштував його батько на честь великоi перемоги, коли до другоi години по обiдi було вбито п’ятдесят ворожих воiнiв, i тiеi ж ночi iх усiх зварили i з’iли.

– Годi, годi, Квiквегу, – урвав я його, здригнувшись. – Замовкни!

Я й так уявляв собi, до чого це могло призвести. Колись я знав одного матроса, який побував на цьому островi, i вiн розповiдав менi, що в його мешканцiв такий звичай: здобувши перемогу у великiй битвi, вождь пiдсмажуе у себе на подвiр’i чи в садку кожного вбитого, а потiм по черзi викладае iх на великi дерев’янi тарелi, прикрашае, наче овочеве рагу, плодами хлiбного дерева i кокосовими горiхами i, встромивши iм до рота жмутики петрушки, посилае з найкращими побажаннями до своiх друзiв, наче то рiздвянi iндички.

Я аж нiяк не можу сказати, що моi мiркування щодо релiгii подiяли на Квiквега надто сильно. По-перше, його не зацiкавила розмова на тему, щодо якоi в нього була iнша точка зору; по-друге, вiн розумiв мене щонайбiльше на одну третину, хоч я й намагався викладати своi думки у вельми примiтивнiй формi; а до того ж вiн, звiсно, вважав, що розумiеться на iстиннiй релiгii значно краще за будь-кого. Вiн дивився на мене з якимось поблажливим спiвчуттям, нiби шкодував, що така розважлива людина безнадiйно втрачена для святоi язичницькоi вiри.

Нарештi ми встали з лiжка й одяглися. Квiквег з апетитом ум’яв чималий снiданок, що складався з рiзноманiтних сортiв вареноi риби, – тому його Рамадан не принiс хазяйцi великого зиску, – i ми вирушили до «Пекводу», неквапно крокуючи по дорозi i колупаючи кiстками палтуса в зубах.




Роздiл 18. Пiдпис


Я i Квiквег зi своiм гарпуном ще тiльки йшли по пристанi до борту корабля, коли до нас озвався з вiгвама хрипкий голос капiтана Пелега, який голосно висловив свiй подив з приводу того, що мiй товариш – канiбал, i одразу оголосив, що не пускае на цей корабель канiбалiв, поки вони не покажуть своiх паперiв.

– Чого не покажуть, капiтане Пелег? – перепитав я, стрибнувши через фальшборт i покинувши свого друга внизу на пристанi.

– Папери, – вiдповiв вiн. – Нехай покаже папери.

– Так, так, – глухим голосом пiдтвердив капiтан Бiлдад, услiд за Пелегом вистромивши голову з вiгвама. – Нехай доведе, що вiн навернений. Сину пiтьми! – повернувся вiн до Квiквега. – Чи ти перебуваеш у лонi якоi-небудь християнськоi церкви?

– Звiсно, – вiдповiв я, – вiн належить до першоi конгрегацiоналiстськоi церкви.

Слiд зазначити, що багато кого з татуйованих дикунiв, якi плавають на нентакетських кораблях, зрештою навертають на християнство i вони потрапляють у лоно тiеi чи iншоi церкви.

– Що? Перша конгрегацiоналiстська церква? – вигукнув Бiлдад. – Це тi, що збираються в домi диякона Дейтерономii Коулмена? – Вiн витяг iз кишенi окуляри, протер iх великим жовтим носовиком, дуже обережно почепив на нiс, вийшов iз вiгвама i, насилу перехилившись через фальшборт, довго i пильно дивився на Квiквега.

– Чи давно вiн вступив до цiеi общини? – зрештою спитав капiтан, озирнувшись на мене. – Гадаю, не дуже давно, так, хлопче?

– Ясна рiч, недавно, – пiдтримав його Пелег. – І хрещення вiн отримав не справжне, а то воно хоч трохи змило б з його обличчя цю диявольську синяву.

– Хлопче, скажи-но менi, – мовив Бiлдад. – Невже цей фiлiстимлянин регулярно вiдвiдуе зiбрання в диякона Дейтерономii? Я його там жодного разу не бачив, а буваю в нього щонедiлi.

– Я нiчого не знаю про диякона Дейтерономiю та його зiбрання, – сказав я. – Знаю тiльки, що Квiквег народжений у лонi першоi конгрегацiоналiстськоi церкви. Та вiн i сам диякон, цей Квiквег.

– Хлопче, – суворо мовив Бiлдад, – цi речi не для жартiв. Поясни своi слова, юний хетеянине. Вiдповiдай менi, про яку церкву ти зараз говорив?

Вiдчуваючи, що мене заганяють на слизьке, я вiдповiв:

– Сер, я казав про ту давню католицьку церкву, до якоi належимо ми всi, i ви, i я, i капiтан Пелег, i Квiквег, i будь-хто iз синiв людських; про велику i вiчну першу конгрегацiю всього вiруючого свiту; всi ми до неi належимо; щоправда, дехто з нас надто переймаеться рiзними дрiбницями великоi вiри, вона ж бо пов’язуе нас усiх в одне цiле.

– Атож! Морським вузлом! – вигукнув Пелег, ступивши менi назустрiч. – Хлопче, тобi слiд було б пiти до нас мiсiонером, а не матросом. Нiколи не чув кращоi проповiдi! Диякон Дейтерономiя, та нi, сам отець Мепл – i той тебе не перевершить, а вiн таки чогось вартий. Лiзьте, лiзьте сюди, i до дiдька всi папери. Гей, скажи цьому Кваку, – чи як ти його звеш, – скажи Кваку, нехай iде сюди. Еге, клянуся великим якорем, оце-то гарпун! Непогана рiч, як на мене, i поводитися з ним вiн умiе. Чуеш, як тебе, Кваку, – чи тобi доводилося стояти на носi вельбота? Доводилося бити китiв?

За своею дикунською звичкою, не мовивши нi слова у вiдповiдь, Квiквег скочив на фальшборт, звiдти стрибнув на нiс пiдвiшеного за бортом вельбота i, виставивши вперед лiве колiно i здiйнявши над головою гарпун, вигукнув щось подiбне до цього:

– Капiтане! Бачити крапля дьоготь там на вода? Бачити? Хай це око кита, ану! – Прицiлившись, вiн кинув гарпун, i той, свиснувши бiля самого капелюха старого Бiлдада, промчав над палубою корабля i вщент розбив маленьку лискучу цятку. – Ось, – незворушно завершив Квiквег, витягаючи лiнь. – Хай це око кита, твiй кит уже вмерти.

– Мерщiй, Бiлдаде, – мовив Пелег до свого компаньйона, який поквапно вiдiйшов до капiтанськоi каюти, наляканий небезпечною близькiстю лiтаючого гарпуна. – Чуеш, Бiлдаде, мерщiй дiстань корабельнi книги. Цього Квака, чи як там його звати, ми повиннi мати на одному з наших вельботiв. Слухай, Кваку, ми дамо тобi дев’яносту долю, а стiльки ще жоден гарпунер у Нентакетi не отримував.

Ми спустилися до каюти, i Квiквега, на мою превелику втiху, невдовзi внесли до спискiв того самого екiпажу, до якого вже був зарахований я.

Коли всi формальностi було завершено i лишалося поставити пiдпис, Пелег повернувся до мене i мовив:

– Твiй Квак, певно ж, неписьменний, так? Гей, Кваку, а бодай тобi! Ти пiдпишешся чи поставиш хреста?

Це питання аж нiяк не збентежило Квiквега, якому вже двiчi чи тричi доводилося брати участь у подiбнiй процедурi; узявши простягнуте йому перо, вiн зобразив на паперi точну копiю таемничого круглого знаку, витатуйованого в нього на руцi, i нашкрябав прiзвисько, яким уперто продовжував називати Квiквега капiтан Пелег. Це виглядало так:








Капiтан Бiлдад тим часом сидiв, не зводячи очей з Квiквега, а потiм з поважним виглядом пiдвiвся i, понишпоривши в глибоких кишенях свого широкополого коричневого сюртука, витяг звiдти цiлу паку брошур; вибравши одну з них, пiд назвою «Останнiй день настае, або Не гайте часу», вклав ii до рук Квiквега, а потiм схопив iх разом з книгою обома руками, пильно подивився йому в очi i мовив:

– Сину пiтьми, я мушу виконати свiй обов’язок щодо тебе. Цей корабель почасти належить менi, i я не можу не дбати про його команду. Якщо ти й досi сповiдуеш своi язичницькi вiрування – а я боюся, що так воно i е, – то заклинаю тебе, не лишайся рабом Вiла довiку. Вiдцурайся вiд iдола Вiла i мерзенного змiя, тiкай вiд майбутньоi покари. Стережися, чуеш! О, заради Господа милосердного! Стернуй подалi вiд вогненноi безоднi!

У мовi старого Бiлдада ще бринiло вiдлуння моряцького життя, химерно перемiшане з бiблiйними i мiсцевими виразами.

– Іди, iди, Бiлдаде, не збивай з пантелику нашого гарпунера, – втрутився Пелег. – З побожного гарпунера пуття не буде. Вiд цього весь його хист пропадае. А що за гарпунер без хисту? Пам’ятаеш, який то був гарпунер – молодий Нат Суейн? Такого смiливця i в Нентакетi, i у Вейньярдi годi було й шукати. Та вiн унадився ходити на молитовнi збори, i скiнчилося це погано. Вiн так трусився над своею жалюгiдною душею, що став триматися вiд китiв подалi, аби вони не зачепили хвостом його вельбот i не послали його до дiдька в пекло.

– Пелегу, Пелегу, – мовив Бiлдад, звiвши очi й руки до неба. – Ти ж i сам, як я, не раз дивився у вiчi небезпецi. Ти знаеш, Пелегу, що таке – страх смертi. Тож як ти можеш правити такi негiднi балачки? Не зводь на себе наклеп, скажи вiдверто, Пелегу, хiба тодi, бiля берегiв Японii, коли оцей «Пеквод» утратив у тайфунi всi три своi щогли, – пам’ятаеш, ти тодi плавав помiчником в Ахаба? – хiба ти тодi не думав про смерть i кару Божу?

– Послухайте лишень його! – скрикнув Пелег i заходив по тiснiй каютi, заклавши руки до кишень. – Усi чули, а чи нi? Подумати тiльки! Адже корабель щохвилi мiг пiти на дно! Ти згадав тодi про смерть та кару Божу? Коли всi три щогли з диявольським гуркотом калатали в борт i хвилi мчали над нами i з корми, i з носа! І в таку мить думати про смерть та Божу кару? Нi, у нас не було часу думати про смерть! Життя – ось про що ми думали з капiтаном Ахабом! Як врятувати команду, як поставити новi щогли, як дiстатися до найближчого порту – ось що було на думцi.

Бiлдад промовчав; вiн застебнув сюртук на всi гудзики i гордо рушив на палубу, а ми пiшли слiдом за ним. Тут вiн зупинився i почав спокiйно стежити за роботою вiтрильних майстрiв, якi на шкафутi лагодили грот-марсель. Час вiд часу вiн нахилявся i пiдбирав обрiзок парусини чи просмоленоi мотузки, щоб вони, боронь Боже, не пропали даремно.




Роздiл 19. Пророк


– Друзi, ви найнялися на цей корабель?

Ми з Квiквегом щойно покинули «Пеквод» i повiльно йшли по пристанi, кожен думаючи про свое, коли якийсь незнайомий звернувся до нас iз цими словами, заступивши нам дорогу i тицяючи своiм гладким вказiвним пальцем у бiк корпусу тепер уже нашого корабля. Цей чоловiк був удягнений у старезний вицвiлий бушлат i залатанi штани, а його шию прикрашав клапоть чорноi хустки. Вiспа протекла по його обличчю у всiх можливих напрямах, i тепер воно нагадувало звивисте русло висохлоi рiчки.

– Ви найнялися туди? – повторив вiн свое запитання.

– Певне, ви маете на увазi корабель «Пеквод»? – перепитав я, намагаючись виграти трохи часу, щоб краще до нього придивитися.

– О, так, «Пеквод», отой корабель, – пiдтвердив вiн, вiдвiвши руку назад, а потiм рвучко викинувши ii перед собою, так що витягнутий палець устромився в цiль, наче багнет.

– Так, – вiдповiв я, – ми щойно пiдписали там папери.

– А чи йдеться в тих паперах щось про вашi душi?

– Про що?

– Еге, то у вас iх, мабуть, немае, – швидко проказав вiн. – Зрештою, це не так важливо. Я знаю багатьох, у кого немае душi, iм просто пощастило. Душа – це п’яте колесо до воза.

– Що ти таке верзеш, друже? – здивувався я.

– А ось у нього е надлишок, якого вистачить, щоб вiдшкодувати нестачу в усiх iнших, – несподiвано мовив незнайомий, зробивши особливий тривожний наголос на словi «вiн».

– Ходiмо, Квiквегу, – сказав я, – цей добродiй, певно, звiдкiлясь утiк. Вiн говорить про щось i про когось, чого ми з тобою не знаемо.

– Стривайте! – зупинив нас незнайомий. – Ви маете рацiю – адже ви ще не бачили старого Громовержця, скажiть – так чи нi?

– Хто це – старий Громовержець? – спитав я, збентежений урочистим виразом його божевiльного тону.

– Капiтан Ахаб.

– Що? Капiтан нашого корабля? Капiтан «Пекводу»?

– Так, багато хто з нас, старих морякiв, називае його цим iменем. Ви ж його ще не бачили?

– Поки що нi. Кажуть, вiн був хворий, та вже видужуе i невдовзi буде зовсiм здоровий.

– Зовсiм здоровий, еге, – повторив незнайомий iз якимось зловтiшним та болiсним смiхом. – Капiтан Ахаб буде здоровий тодi, коли буде здорова моя лiва рука, – не ранiше, кажу вам!

– А що ви про нього знаете?

– А що вам про нього розповiли?

– Майже нiчого; я тiльки чув, що вiн хороший китобiй i хороший капiтан для своiх матросiв.

– Авжеж, усе це правда – i те й iнше. Та коли вiн наказуе, доводиться ворушитися. Хоч плач, хоч скач, та Ахаб скаже – як зав’яже. Але про те, що сталося з ним колись бiля мису Горн, дуже давно, коли вiн три днi i три ночi пролежав, мов мертвий; про смертний бiй з Іспанцем перед вiвтарем у Санта – про все це ви нiчого не чули? А про срiбний кальян, у який вiн плюнув? І про те, як в останньому рейсi вiн утратив лiву ногу, як iшлося в пророцтвi? Невже ви про все це нiчого не чули – i ще багато про що? Та звiсно, не чули, звiдки ви можете таке знати? Хто взагалi про це знае навiть у нас в Нентакетi? Але ж про те, як вiн утратив ногу, ви, може, все-таки чули? Еге, бачу, вам про це розказували? Та хто ж про це не знае! Тобто про те, що в нього тепер лише одна нога, а другу вiн утратив у сутичцi з кашалотом!

– Друже, – урвав я його балачку, – не знаю, що ви таке верзете, i знати не хочу, бо менi здаеться, що у вас клепки в головi бракуе. Та якщо ви маете на увазi капiтана Ахаба, капiтана отого корабля «Пеквод», то запевняю вас, щодо його ноги менi все вiдомо.

– Усе вiдомо, кажете? І ви в цьому певнi?

– Цiлком певний.

Ще якусь мить незнайомий стояв нерухомо, поринувши в тривожнi думи, витягши палець i втупившись поглядом у корпус «Пекводу», потiм ледь помiтно здригнувся i мовив:

– Вас уже записали, так? Вашi iмена внесенi до спискiв? Ну то що ж, що написано, то написано, а долi не об’iдеш – що судилося, те й станеться, а може, все ж таки не станеться. Так чи iнакше, усе вирiшено i розписано заздалегiдь. І до того ж хтось iз матросiв таки мае з ним пливти. Або цi, або якiсь iншi, нехай iх Бог милуе. Прощавайте, друзi, прощавайте, благослови вас небо. Вибачте, що вас затримав.

– Стривайте, друже, – сказав я, – якщо ви можете повiдомити нам щось важливе, то кажiть, а коли просто хочете нас настрахати або надурити – ви звернулися не за тiею адресою. Ото i все, що я хотiв сказати.

– І сказали добре, дуже добре, я люблю, коли отак гарно говорять. Ви йому чудово пiдходите, отакi люди, як ви. Прощавайте, друзi. І ще одне: коли ви туди потрапите, передайте iм, що я розважив за краще до них не приеднуватися.

– Нi, любий мiй, так ви нас не обдурите, нiчого не вийде. Це дуже просто – удавати, наче знаеш якусь велику таемницю.

– Прощавайте, друзi, прощавайте.

– Прощавайте, – вiдповiв я. – Ходiмо, Квiквегу, ходiмо вiд цього божевiльного. Ну ж бо, заждiть. Скажiть менi, будь ласка, як вас звати?

– Ілiя.

«Ілiя!» – подумки повторив я, i ми рушили геть, обговорюючи кожен на свiй манер цього старого обiдраного матроса; зрештою ми дiйшли згоди, що вiн просто дрiбний пройдисвiт, хоч i удае iз себе велике страхiття. Та ми не пройшли i сотнi ярдiв, як, завертаючи за рiг, я озирнувся i побачив того самого Ілiю – вiн на невеликiй вiдстанi iшов за нами слiдом. Це чомусь так стурбувало мене, що я нiчого не сказав Квiквегу i продовжував iти вперед, палко бажаючи дiзнатися, чи зверне й незнайомий за той самий рiг. Вiн звернув, i тодi я вирiшив, що вiн, мабуть, переслiдуе нас, хоча з якою метою – я нiяк не мiг здогадатися. Ця обставина разом з його багатозначною загадковою мовою, сповненою натяками i туманними звинуваченнями, звихрила в моiй душi рiй запитань i передчуттiв, що були якось пов’язанi з «Пекводом», з капiтаном Ахабом, з його лiвою ногою, з його нападом хвороби бiля мису Горн, з срiбною баклагою, з тим, що казав менi про нього ранiше капiтан Пелег, з пророцтвом скво Тiстiг, з майбутнiм плаванням i ще багато з чим iншим, зовсiм не зрозумiлим менi.

Я вирiшив неодмiнно з’ясувати, чи справдi цей обiдранець Ілiя нас переслiдуе, перейшов iз Квiквегом на протилежний бiк вулицi i рушив у зворотному напрямi. Та Ілiя пройшов повз нас, мов узагалi нас не помiтив. Я вiдчув полегкiсть i ще раз – тепер, як я гадав, остаточно – вирiшив, що вiн просто дрiбний пройдисвiт.




Роздiл 20. Метушня


Минуло два днi, i на борту «Пекводу» зчинилася метушня. Тепер не тiльки лагодили старi вiтрила, але й привозили новi, разом зi згортками парусини i бухтами канатiв, – загалом, усе свiдчило про те, що роботи з оснащення судна добiгають кiнця. Капiтан Пелег тепер зовсiм не сходив на берег, а цiлоденно сидiв у своему вiгвамi i пильно стежив за роботою матросiв; на березi всi справи залагоджував Бiлдад, а в трюмi i на щоглах робота йшла до пiзньоi ночi.

Наступного дня, пiсля того як Квiквег пiдписав папери, скрiзь, де тiльки могли перебувати матроси з «Пекводу», дали оголошення, що до ночi всi сундуки мають бути доправленi на борт, бо корабель може вiдпливти кожноi митi. Тому ми з Квiквегом завантажили своi речi на корабель, а самi вирiшили ночувати на березi до самого вiдплиття. Але попередження, як то ведеться в таких випадках, виголосили заздалегiдь i корабель ще кiлька днiв стояв бiля причалу. Та й не дивно: адже треба було владнати безлiч справ, перш нiж «Пеквод» буде готовий до плавання.

Кожен знае, яка сила-силенна речей – лiжка, сковорiдки, ножi та виделки, лопати й обценьки, серветки, щипцi для горiхiв i таке iнше – потрiбна у такiй справi, як домашне господарство. Так само i в китобiйному рейсi, коли довгi три роки доводиться вести велике господарство в океанi, далеко вiд крамарiв, вуличних торгiвцiв, лiкарiв, булочникiв i банкiрiв. Звичайно, все це стосуеться i торгових кораблiв, але зовсiм не тiею мiрою, як китобiйних. Адже, окрiм тривалостi рейсiв, великоi кiлькостi предметiв, конче необхiдних для промислу, i неможливостi поновлювати iхнi запаси у тих далеких портах, куди зазвичай заходять цi кораблi, слiд також зважати на те, що з усiх кораблiв саме китобiйнi найчастiше наражаються на небезпеку, i особливо – на небезпеку втратити тi речi, вiд яких залежить успiх самого промислу. Тому на кораблi е запаснi вельботи, запасний рангоут, запаснi лiнi i гарпуни – усе е в запасi, окрiм капiтана i корабля.

Коли ми прибули на острiв, трюми «Пекводу» вже були завантаженi яловичиною, хлiбом, водою, пальним, залiзними обручами i бондарними заклепками. І все ж таки, як я вже згадував, ще кiлька днiв по тому безупинно пiдвозили всiлякi додатки та доважки – i малi, й великi.

Головною особою серед тих, хто керував пiдвезенням i вантажними роботами, була сестра капiтана Бiлдада – сухорлява стара ледi з надзвичайно рiшучою i завзятою вдачею, але при цьому дуже доброзичлива; певно, вона твердо вирiшила, що робить усе можливе, аби на «Пекводi» нi в чому не було нестачi. Вона то з’являлася на кораблi зi слоiком маринованих овочiв для комори, то дрiботiла зi жмутиком пiр’iн, щоб поставити iх на стiл старшого помiчника, де звичайно вносилися записи до бортового журналу; а часом приносила клаптик фланелi, щоб прогрiти чийсь застуджений поперек. Жодна жiнка не вiдповiдала так своему iменi, бо цю турботливу ледi звали Черiтi[6 - Cherity (англ.) – милосердя.], – тiтонька Черiтi, так ii звали всi. Мов сестра милосердя, ця милосердна тiтонька Черiтi цiлий день метушилася, докладаючи руки, а так само й серце, до всього, що обiцяло безпеку, зручнiсть i втiху присутнiм на борту корабля, з яким були пов’язанi дiловi iнтереси ii любого брата Бiлдада i в який вона сама вклала кiлькадесят збережених на старiсть доларiв.

І дивний, просто-таки дивовижний вигляд мала ця славетна прихильниця квакерськоi вiри, коли останнього дня зiйшла на палубу, тримаючи в однiй руцi довгий черпак для китового жиру, а в другiй – ще довшу китобiйну острогу. Сам Бiлдад, та й капiтан Пелег, теж не пасли заднiх. Наприклад, Бiлдад носив при собi довгий список предметiв, яких ще бракувало, i щоразу, коли прибувала нова партiя вантажу, ставив на своему папiрцi позначку. Час вiд часу з кiстяного лiгва, спотикаючись, вибiгав Пелег, лаяв через люки тих, хто працював унизу, лаяв тих, хто лагодив снастi на щоглах угорi, i зрештою, накричавшись, залазив назад у вiгвам.

У цi днi ми з Квiквегом часто приходили на корабель, i часто я питав про капiтана Ахаба, про його здоров’я i про те, коли вiн прибуде на свiй корабель. У вiдповiдь я чув, що капiтан Ахаб почуваеться краще, що вiн видужуе i що його чекають на кораблi щодня, а поки що капiтани Бiлдад i Пелег подбають про все необхiдне для оснащення корабля. Якби я був цiлком вiдвертим iз самим собою, я б зрозумiв, що в глибинi душi мене не дуже приваблювала перспектива вирушити в далеке плавання, так i не побачивши людину, яка стане абсолютним диктатором на кораблi, щойно ми вийдемо у вiдкрите море. Та коли ти пiдозрюеш якiсь негаразди, але вже влiз у цю справу, ти мимохiть намагаешся приховати всi пiдозри навiть вiд самого себе. Я нiчого про це не говорив i намагався нi про що не думати.

Нарештi оголосили, що протягом завтрашнього дня ми неодмiнно вiдпливемо. Тому наступного ранку ми з Квiквегом вирушили на пристань ще вдосвiта.




Роздiл 21. Прибуття на борт


Було близько шостоi, але сiрий iмлистий свiтанок ще тiльки починав зорiти, коли ми увiйшли на пристань.

– Там наче бiжать якiсь матроси, – сказав я Квiквегу. – Певно ж, це не примари. Отже, ми вiдпливаемо на свiтаннi. Поквапмося!

– Зупинiться! – пролунав голос, що належав чоловiковi, який тихцем пiдiйшов до нас ззаду, поклав кожному руку на плече i, пролiзши мiж нами, стояв так, трохи посунувшись уперед i блимаючи то на Квiквега, то на мене дивним тяжким поглядом. Це був Ілiя.

– Йдете на корабель?

– Вiдчепiться! – сказав я.

– Ану, ти, – гримнув Квiквег, скинувши з плеча його руку. – Іди геть!

– То ви йдете не на корабель?

– На корабель, – вiдповiв я. – А вам що з того? Знаете, мiстер Ілiя, менi здаеться, ви не надто чемнi.

– Нi… цього я не знав, – мовив Ілiя, у якомусь повiльному здивуваннi перевiвши з мене на Квiквега свiй чудний погляд.

– Ілiе, – сказав я тодi, – ви зробите менi i моему другу велику послугу, якщо негайно залишите нас. Ми вирушаемо до Індiйського i Тихого океанiв i не хотiли б, щоб нас затримували.

– Он воно що! А до снiданку ви повернетеся?

– Квiквегу, вiн несповна розуму, – сказав я. – Ходiмо.

– Агов! – озвався до нас Ілiя, коли ми вiдiйшли вiд нього на кiлька крокiв.

– Не зважай на нього, Квiквегу, ходiмо швидше.

Але вiн знову непомiтно наздогнав нас i, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:

– А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якiсь люди?

На це просте i зрозумiле запитання я вiдповiв:

– Так, я начебто бачив чотирьох чи п’ятьох чоловiк, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.

– Так, дуже неясно, – повторив Ілiя. – Прощавайте.

Ми знову залишили його позаду, i вiн знову наздогнав нас i, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:

– А як ви гадаете, чи знайдете ви iх тепер?

– Кого?

– Прощавайте. Прощавайте! – повторив вiн у вiдповiдь i повернувся, щоб iти. – От що… Я просто хотiв вас попередити… та це нi до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогоднi, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хiба що перед Судом, – i, виголосивши цю недоладну промову, вiн нарештi пiшов геть, неабияк спантеличивши мене своiм незрозумiлим нахабством.

Коли ми пiднялися на борт «Пекводу», нас зустрiла мертва тиша – не було нi видно, нi чутно жодноi живоi душi. Дверi капiтанськоi каюти були замкненi зсередини, усi люки задраенi i закладенi зверху бухтами канатiв. Ми пройшли на бак i побачили там один вiдкритий люк. Знизу пробивалося свiтло. Ми спустилися, але побачили там тiльки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Вiн лежав долiлиць, носом у стиснутi руки, розлiгшись на двох зiставлених разом скринях, i спав мертвим сном.

– Як ти гадаеш, Квiквегу, де подiлися тi матроси, котрих ми бачили? – спитав я, розгублено втупившись у сплячого.

Але Квiквег не побачив на пристанi нiчого, i тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілiя з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу i, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квiквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут i охороняти тiло, тож нехай вiн влаштовуеться якнайзручнiше. Вiн поклав долоню сплячому на сiдницi, нiби перевiряючи, чи м’яко буде сидiти, а потiм мовчки всiвся зверху.

– Боже правий! Квiквегу, не треба так сидiти, – сказав я.

– О! Дуже зручна мiсце, – вiдповiв Квiквег. – Мiй острiв так сидiти. А з лицем нiчого не бути.

– Лице! – здивувався я. – Ти називаеш це лицем? А втiм, вираз у нього вельми дружнiй. Та поглянь, вiн ледве дихае, просто задихаеться. Злазь скорiше, Квiквегу, ти надто важкий, тобi не слiд так поводитися з обличчям цього бiдолахи. Злазь, Квiквегу! Дивися, вiн тебе зараз скине. Як це вiн досi не прокинувся?

Квiквег злiз, умостився на скринi бiля самоi голови сплячого i запалив свiй томагавк. Я сiв бiля нiг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сидiли, Квiквег у вiдповiдь на мое запитання розповiв менi своею покрученою мовою, що в нього на батькiвщинi, де не знають нi диванiв, нi ослонiв, правителi, вождi та iншi великi люди зазвичай вiдгодовують представникiв простолюду, щоб тi правили iм за канапу; таким чином, бажаючи умеблювати свою оселю, ви можете купити вiсiм чи десять ледарiв i розставити iх на свiй смак в альковах та нiшах; для прогулянок це також вельми зручно, набагато зручнiше, нiж садовий стiлець, який складаеться у дощечку, – в разi потреби вождь пiдкликае до себе слугу i наказуе йому зобразити з себе диван десь пiд гiллястим деревом, яке росте, може статися, посеред багнюки.

Щоразу, коли я передавав Квiквегу томагавк, вiн, не уриваючи своеi оповiдi, змахував гострим кiнцем просто над головою сплячого.

– Нащо ти це робиш, Квiквегу?

– Дуже просто вбивав. О! Дуже просто!

І вiн поринув у бурхливi спогади, навiянi люлькою-томагавком, яка, наскiльки я зрозумiв, за своею подвiйною сутнiстю не лише приносила втiху його душi, але й розсiкала голови його ворогiв; але тут сплячий нарештi привернув нашу увагу. Густий тютюновий дим сповнив темне примiщення, i це на нього подiяло. Спершу вiн почав дихати ще важче, потiм у нього, мабуть, закрутило в носi, вiн кiлька разiв перевернувся, а потiм сiв i протер очi.

– Ви, курцi, – видихнув вiн. – Хто ви такi?

– Ми з команди, – вiдповiв я. – Коли вiдпливаемо?

– Он як. То ви йдете на «Пекводi»? «Пеквод» вiдпливае сьогоднi. Капiтан приiхав уночi.

– Який капiтан? Ахаб?

– А якого вам iще треба?

Я хотiв був задати йому ще кiлька запитань стосовно Ахаба, та цiеi митi на палубi почувся шум.

– Еге, Старбак заворушився, – мовив старий. – Ваш старший помiчник – молодець, iй-богу. Чоловiк хороший, i Бога шануе. Та я бачу, уже всi попрокидалися. Пiду i я. – З цими словами вiн пiднявся на палубу, i ми пiшли слiдом за ним.

Сонце вже сходило, вже зовсiм розвиднiлося. Незабаром почав збиратися екiпаж; матроси приходили по двое, по трое; у такелажникiв кипiла робота, помiчники капiтана теж взялися до справи; з берега весь час пiдвозили всiлякi останнi дрiбницi. Тiльки капiтан Ахаб досi лишався невидимим у темному сховиську своеi каюти.




Роздiл 22. Веселого рiздва!


Нарештi опiвднi, пiсля того як такелажники покинули корабель i пiсля того як з пристанi пролунав хор гучних вiтань, пiсля того як вiдчалила шлюпка з турботливою Черiтi, яка привезла на борт свiй останнiй дарунок – нiчний ковпак для другого помiчника Стабба, який доводився iй зятем, i ще одну Бiблiю для кока, – пiсля цього обидва капiтани, Пелег i Бiлдад, пiднялися з капiтанськоi каюти на палубу, а Пелег сказав, звертаючись до старшого помiчника:

– Отож, мiстере Старбак, ви все перевiрили? Капiтан Ахаб уже готовий – ми щойно з ним говорили. Нiчого не забули на березi? Тодi свистати всiх нагору! Нехай вишикуються отут на ютi, матерi iх ковiнька!

– Навiть за великого поспiху немае потреби в лихослiв’i, Пелегу, – мовив Бiлдад. – Скорiше, друже Старбак, виконуйте наказ.

Отакоi! Корабель уже вiдпливае, а капiтан Пелег i капiтан Бiлдад досi командують на палубi, наче iм i в морi, як у порту, доведеться подiляти владу. А капiтана Ахаба iще нiхто не бачив, лише сказали, що вiн у своiй каютi. Утiм, для того щоб пiдняти якiр i вивести корабель у вiдкрите море, присутнiсть капiтана не е конче необхiдною. Справдi, це обов’язок лоцмана, а не капiтана, i до того ж капiтан Ахаб iще не зовсiм видужав – так нам пояснили, – i тому цiлком зрозумiло, що вiн лишаеться внизу. Усе це здавалося менi природним, особливо ще й тому, що багато хто з капiтанiв торгових кораблiв мае звичку довго не з’являтися на палубi пiсля того, як пiднiмуть якiр, i присвячують цей час прощальнiй пиятицi з друзями, якi потiм покидають корабель разом iз лоцманом.

Та зараз i не було можливостi помiркувати про все це як слiд, бо капiтан Пелег заметушився як навiжений. Саме вiн, а не капiтан Бiлдад, узяв на себе командування.

– Ану мерщiй на ют, вилупки! – кричав вiн на матросiв, що забарилися бiля грот-щогли. – Мiстере Старбак, женiть iх на ют.

– Прибрати намет! – таким був наступний наказ.

Як я вже казав, намет iз китового вуса ставили на «Пекводi» лише пiд час стоянки, i вже тридцять рокiв на борту «Пекводу» було вiдомо, що наказ прибрати намет передуе командi пiднiмати якiр.

– Людей до кабестана! Кров та грiм! Ану хутчiш! – пролунав наказ, i матроси метнулися до ганшпугiв кабестана.

Коли пiднiмають якiр, треба стояти на носi. Тому Бiлдад, який, щоб ви знали, окрiм усiх своiх посад був iще й портовим лоцманом, – причому iснувала думка, що вiн запосiв це звання лише з метою економii, щоб не наймати в Нентакетi лоцманiв для своiх кораблiв, а чужi кораблi вiн не водив нiколи, – отож Бiлдад перехилився через борт, пильно видивляючись якiр i час вiд часу пiдбадьорюючи монотонним спiвом псалмiв тих матросiв, що стояли бiля кабестана; вони вiдповiдали йому гучною пiснею про кралечок з Бабл-Еллi. А якихось три днi тому Бiлдад казав, що не дозволить спiвати непристойнi пiснi на борту «Пекводу», тим паче при пiдйомi якоря; а його сестра Черiтi поклала в лiжко кожного матроса новеньку брошуру Уотсових гiмнiв.

Пелег тим часом командував на палубi, вiдчайдушно перемiшуючи лайку з божбою. Я вже побоювався, що вiн потопить корабель, перш нiж ми встигнемо пiдняти якiр. Тому я, звичайно, випустив ганшпуг i сказав Квiквегу, щоб вiн робив те саме, – i подумати лячно, яке лихо нас чекае попереду, коли ми вирушаемо в плавання з таким лютим командиром. Я втiшав себе единою надiею на порятунок в особi побожного Бiлдада, хоч вiн i вигадав сiмсот сiмдесят сьому частку; аж раптом я вiдчув несподiваний сильний поштовх нижче спини i, озирнувшись, затремтiв вiд жаского видiння: саме цiеi митi капiтан Пелег опускав ногу, яка щойно була в безпосереднiй близькостi до моеi особи. То був перший у моему життi копняк пiд зад.

– То он як пiднiмають якiр на гендлярських кораблях! – гарикнув вiн. – Ворушися, ти, бараняча довбешко! Ворушися, попни свiй зад! Гей ви, ви всi, заснули ви там, чи що? Ворушiться, кажу вам! Ворушися, Кваку! Ти, рудий, ворушися, шотландська макiтро! Ворушися, зеленi штани! Ану ворушiться, хутчiш, бодай вам повилазило!

Вiн метався навколо кабестана, раз у раз пiдкрiплюючи своi слова за допомогою ноги, а на носi Бiлдад незворушно виспiвував своi псалми. Еге, подумав я, капiтан Пелег сьогоднi добряче хильнув.

Нарештi якiр пiдняли, поставили вiтрила i ми рушили геть вiд берега. Був морозний короткий день святого Рiздва; i коли тьмяне свiтло пiвнiчного дня непомiтно змiнилося нiчною темрявою, ми були самi-самiсiнькi в крижаному океанi, чиi замерзлi бризки невдовзi закували нас у сяючий панцир. У мiсячному свiтлi вздовж борту мерехтiли довгi ряди китових зубiв i, наче бивнi велетенського слона, висiли на носi вигнутi бурульки.

Першу вахту очолив у ролi лоцмана Бiлдад. І щоразу, коли старий корабель глибоко пiрнав у зеленi хвилi, здригаючись усiм своiм замерзлим корпусом, i завивав вiтер, i дзвенiли пружнi снастi, на палубi лунав його рiвний голос:

За буремними морями, у святiй землi
Квiтнуть пишнi ниви.
Так у давню давнину iудеi йшли
В Ханаан щасливий.

Іще нiколи цi слова не здавалися менi такими гарними. У них бринiла надiя i вiра. Байдуже, що над нами i над усiею Атлантикою висить крижана нiч, байдуже, що ноги в мене промокли, а бушлат промок iще бiльше, – свiтлi гаванi чекають нас попереду, i луки, i лiсовi галявини, такi всепереможно зеленi, коли трави, що зiйшли навеснi, i посеред лiта стоять густi та свiжi.

Нарештi ми вiдiйшли вiд берега так далеко, що лоцман був уже не потрiбний. До борту пiдiйшов вiтрильний бот, який нас супроводжував.

Було дивно й сумно бачити, як хвилювалися цiеi митi Пелег i Бiлдад – особливо Бiлдад. Вiн не хотiв iти, не хотiв покидати навiки цей корабель, що вирушав у довге небезпечне плавання за обидва буремнi миси, цей корабель, у який було вкладено кiлька тисяч його зароблених сумлiнною працею доларiв, корабель, на якому йшов капiтаном його давнiй друг, майже його однолiток, знову вирушаючи назустрiч усiм страхiттям безжальноi пащеки, – бiдолашний старий Бiлдад дуже не хотiв розлучатися iз цим кораблем, де йому був дорогий i знайомий кожен цвяшок, i тому вiн зволiкав; вiн схвильовано пройшов палубою, зiйшов до капiтанськоi каюти, щоб мовити там ще кiлька прощальних слiв, потiм знову вийшов на палубу i подивився у вiтряний бiк, у широкий, безмежний океанський простiр, обмежений лише невидимими i далекими схiдними материками, подивився в бiк берега, подивився вгору, направо i налiво, туди й сюди, подивився в нiкуди i зрештою, бездумно накрутивши якийсь трос на кофельнагель, рвучко схопив за руку огрядного Пелега i, пiднявши лiхтар, якусь мить мужньо дивився йому в лице, наче хотiв сказати: «І все ж таки, друже Пелег, я це витримаю, так, витримаю».

Сам Пелег поставився до всього бiльш фiлософськи, проте, попри всю фiлософiю, коли лiхтар наблизився до обличчя, в його очах зблиснули сльози. І вiн теж розривався мiж каютою i палубою, то розмовляючи внизу, то вiддаючи останнi настанови на палубi старшому помiчниковi Старбаку.

Нарештi вiн iз якоюсь невблаганною рiшучiстю повернувся до свого товариша:

– Капiтане Бiлдад, друже, нам час iти. Агов, на палубi! Брасопити грота-реi! Гей, на ботi! Приготуйся! До борту, до борту! Легше, отак. Тож прощавай, Бiлдаде, друзяко. Щасти вам, Старбаку, щасти вам, мiстере Стабб, щасти вам, мiстере Фласк! Прощавайте всi, i нехай вам щастить! У цей самий день, рiвно через три роки, у старому Нентакетi вас чекатиме в мене на столi чудова гаряча вечеря. Ура i щасливого плавання!

– Благослови вас Боже, брати моi, i нехай милiсть його буде над вами, – ледь чутно бурмотiв старий Бiлдад. – Сподiваюся, тепер буде гарна погода i капiтан Ахаб зможе вийти до вас, – усе, що йому треба, це трохи сонечка, а цього вам вистачить, ви ж бо йдете до тропiкiв. Будьте обережнiшi в погонi, помiчники! Не розбивайте вельботiв без потреби, гарпунери! Пам’ятайте, гарна дошка з бiлого кедру цьогорiч подорожчала на три вiдсотки! І не забувайте молитися. Мiстере Старбак, пильнуйте, щоб купор приберiгав бочонки. Вiтрильнi голки лежать у зеленiй скриньцi. Уникайте промислу в Божi свята, хлопцi, та коли трапиться нагода, не прогавте ii – а то зневажите Божий дарунок. Слiдкуйте за барильцем з патокою, мiстере Стабб, воно начебто трохи протiкае. Якщо будете висаджуватися на островах, мiстере Фласк, уникайте розпусти. Прощавайте! Не тримайте сир у трюмi надто довго, мiстере Старбак, а то вiн зiпсуеться. І бережiть масло – воно коштувало двадцять центiв за фунт, i затямте, якщо…

– Годi, годi, капiтане Бiлдад, годi теревенi правити. – З цими словами Пелег пiдштовхнув його до трапу, i вони спустилися на бот.

Корабель i бот почали розходитися; холодний, вогкий нiчний вiтер погнав iх у рiзнi боки; чайка, квилячи, промайнула у височiнi; обидва кораблi сильно хитало; ми, знiтивши серце, послали iм услiд трикратне «ура» i наослiп, мов сама доля, вирушили в пустку Атлантики.




Роздiл 23. Пiдвiтряний берег


В одному з попереднiх роздiлiв ми згадували Балкiнгтона, високого моряка, який щойно повернувся з рейсу; ми бачили його в нью-бедфордському готелi.

І ось тiеi морозноi зимовоi ночi, коли караючий кiль «Пекводу» розтинав похмурi хвилi, я раптом завважив, що бiля стерна стоiть… оцей Балкiнгтон! Я з острахом, жалем i повагою дивився на чоловiка, який серед зими, щойно зiйшовши на берег пiсля небезпечного чотирирiчного плавання, знову йде в новий штормовий рейс. Певно, йому не сидiлося на мiсцi. Про найдивовижнiшi речi не розповiдають; найяскравiшi спогади не породжують епiтафiй; тож нехай цей короткий роздiл буде пам’ятником Балкiнгтону. Я лише скажу, що його доля нагадувала долю корабля в штормi, коли його жене вздовж пiдвiтряного берега лютий буревiй. Гавань з радiстю дала б йому притулок. Вона жалiе його. У гаванi – безпека, затишок, вогнище, вечеря, тепла постiль, друзi – усе, що любе нашiй смертнiй оболонцi. Та шаленiе буря, i гавань, земна твердь тепер являе собою найстрашнiшу загрозу для корабля: вiн мусить тiкати вiд гостинностi; одне зiткнення iз землею, один легкий дотик до неi кiлем – i весь його корпус двигтить i здригаеться. І вiн, пiднявши всi своi вiтрила, щосили прагне вiдiрватися вiд берега, ворогуючи з тим самим вiтром, який мiг принести його додому; знову прагне до буремноi пустелi океану; заради порятунку пориваеться назустрiч загибелi; i единий його спiльник стае його смертельним ворогом!

Тепер ти це знаеш, Балкiнгтоне, чи не так? Ти починаеш розрiзняти свiтло вбивчоi, нестерпноi iстини, тiеi iстини, що будь-яка серйозна, глибока думка – це лиш вiдважна спроба нашоi душi лишатися у вiдкритому морi незалежностi, тодi як лютi вiтри землi та неба намагаються приректи ii до принизливого плазування на березi.

Та тiльки в безмежному водному просторi iснуе найвища iстина, неосяжна, нескiнченна, як Бог, i тому краще згинути в буремному безмежжi, нiж бути з ганьбою викинутим на берег – навiть коли вiн обiцяе порятунок. Той, хто боязко виповзае на суходiл, жалюгiднiший за слимака. О лютi жахи! Чи може бути, щоб усi страждання виявилися марними? Будь мужнiм, Балкiнгтоне, будь мужнiм! Будь несхитним, похмурий напiвбоже! Ти поринув у глибiнь, здiйнявши до небес бризки, i разом з ними до небес сягнула твоя велич!




Роздiл 24. Захисна промова


Коли вже ми з Квiквегом пiшли в китобоi, а китобiйне ремесло вважаеться на сушi не вельми шанованим i аж нiяк не поетичним, менi з усiх цих причин так хочеться переконати вас, людей сухопутних, як ви несправедливi до нас – китобоiв.

Насамперед я повторю тут, хоч це й буде зайвим, ту загальновiдому iстину, що люди не вважають китобiйний промисел так званою благородною професiею, скорiш вiн, на iхню думку, заняття нижчого гатунку. Якщо хтось, опинившись у змiшаному столичному товариствi, вiдрекомендуеться, наприклад, як гарпунер – це навряд чи додасть йому ваги в очах присутнiх; i коли вiн за прикладом морських офiцерiв поставить на своiй вiзитнiй картцi лiтери К. i Ф. (Китобiйна Флотилiя), вчинок виглядатиме вельми зухвалим i смiшним.

Одна з головних причин, що спонукають людей вiдмовляти нам, китобоям, у належнiй повазi, – це поширена думка про те, що китобiйний промисел у кращому разi – та сама бiйня, а ми, подiбно до м’ясникiв, оточенi всiлякою бридотою та брудом. Звичайно, ми м’ясники, це правда. Але ж м’ясниками, i набагато бiльше заплямованими у кровi, були всi войовничi полководцi, яких так захоплено шануе свiт. Що ж до звинувачення в нехлюйствi, то невдовзi ви дiзнаетеся про обставини, досi майже незнанi, на пiдставi яких китобiйний корабель слiд шанобливо помiстити посеред найчистiших предметiв нашоi ошатноi планети.

Але поки що визнаемо це звинувачення справедливим; що ж являють собою слизькi, бруднi палуби китобiйного корабля порiвняно зi страхiтливими купами мертвих тiл, якi височать на полях бойовищ, звiдки повертаються вояки, щоб втiшатися оплесками прекрасних ледi? А якщо слава солдатськоi професii пов’язана з уявленням про ii небезпечнiсть, то будьте певнi, що чи не кожен досвiдчений вояк, який вiдважно йшов на штурм ворожоi батареi, злякано сахнувся б вiд велетенського китового хвоста, що здiймае вихор над головою. Що таке пiдвладнi розуму людськi страхи порiвняно з незбагненними божими дивами i страхiттями!

Проте, хоч свiт i зневажае нас, китобоiв, вiн водночас вiддае нам найвищу шану, – авжеж, свiт схиляеться перед нами! Адже всi свiточi, лампи i свiчки, що палають на земнiй кулi, наче лампади перед святинями, запаленi в нашу честь!

Погляньмо на це питання i в iншому свiтлi, зважимо його на iнших терезах: я покажу вам, що являемо i являли собою ми – китобоi.

Чому в голландцiв за часiв де Вiтта на чолi китобiйних флотилiй стояли адмiрали? Чому французький король Людовiк XVI своiм коштом виряджав китобiйнi кораблi з Дюнкерка i люб’язно запросив оселитися в цьому мiстi близько двадцяти сiмей з нашого острова Нентакет? Чому мiж 1750 i 1788 роками Британiя видала своiм китобоям заохочувальнi премii на мiльйон фунтiв? І зрештою, яким чином сталося так, що ми, американськi китобоi, переважаемо кiлькiстю всiх iнших китобоiв свiту, разом узятих; що в нашому розпорядженнi цiлий флот, який налiчуе до семисот кораблiв, чиi екiпажi в цiлому становлять вiсiмнадцять тисяч чоловiк; що на нас щороку витрачають чотири мiльйони доларiв; що загальна вартiсть вiтрильних кораблiв – двадцять мiльйонiв доларiв! І що ми щороку збираемо i привозимо до наших портiв урожай в сiм мiльйонiв доларiв? Як усе це могло б статися, коли б китобiйний промисел не обiцяв могуття державi?

І це ще навiть не половина; слухайте далi.

Я стверджую, що жодний iз широко вiдомих фiлософiв пiд загрозою смертi не змiг би назвати iнше мирне дiяння людських рук, яке за останнi шiстдесят рокiв здiйснило б такий могутнiй вплив на нашу земну кулю, як славний i благородний китобiйний промисел. У той чи iнший спосiб вiн породив явища, якi самi по собi е такими визначними i, у свою чергу, породжують цiлу низку важливих наслiдкiв, що його можна порiвняти з тiею египетською жiнкою, чиi доньки з’являлися на свiт iз материнськоi утроби уже вагiтними. Перелiчити всi цi наслiдки просто неможливо. Досить буде навести кiлька прикладiв.

Уже багато рокiв китобiйнi кораблi першими розшукують в усьому свiтi далекi невiдомi землi. Вони вiдкрили моря i архiпелаги, не позначенi на картах, вони заходили туди, де не плавали нi Кук, нi Ванкувер. Якщо тепер вiйськовi кораблi Америки i Європи спокiйно заходять у колись ворожi порти, нехай вони з усiх своiх гармат салютують на честь славного китобiйного корабля, який вказав iм шлях туди i був першим перекладачем мiж ними та дикими тубiльцями. Нехай люди вшановують героiв розвiдницьких експедицiй, усiх цих Кукiв та Крузенштернiв, – я стверджую, що з Нентакету виходили в море десятки безiменних капiтанiв, таких само великих, а може, й бiльш великих, нiж усi цi Куки та Крузенштерни. Адже вони, погано озброенi, у сповнених акулами язичницьких водах i бiля незнаних берегiв, що погрожували iм дикунськими списами, вступали у двобiй з первiсними таiнами i страхiттями, проти яких Кук з усiма своiми гарматами та мушкетами не насмiлився б здiйняти зброю. Усе те, про що розповiдають давнi автори, описуючи плавання до Пiвденних морiв, для наших героiв з Нентакету – лише звичайнi, буденнi явища. І часто тi пригоди, яким Ванкувер вiдводить три роздiли, нашим морякам здаються не вартими згадки у вахтовому журналi. О, люди, люди! От же ж люди!

Доти, поки китобоi не обiйшли мис Горн, цiлий ряд заможних iспанських володiнь мав торговельнi зв’язки лише зi своею метрополiею i нiяких iнших зв’язкiв мiж ними та навколишнiм свiтом не iснувало. Саме китобоi першими подолали перешкоду, створену пристрасною та обережною полiтикою iспанськоi монархii; i якби тут вистачило мiсця, я б мiг наочно показати, як завдяки китобоям врештi-решт вiдбулося звiльнення Перу, Чилi й Болiвii з ярма староi Іспанii i встановлення непорушноi демократii в цих вiддалених краiнах.

Та й Австралiя, ця велика Америка протилежноi пiвкулi, була подарована цивiлiзованому свiтовi китобоями. Пiсля того як ii колись випадково вiдкрив один голландець, усi кораблi ще довго трималися подалi вiд ii заразливо диких берегiв, i лише китобiйний корабель приплив туди. Саме китобiйний корабель е справжнiм засновником цiеi величезноi колонii. І навiть бiльше, на початку iснування першого австралiйського поселення галети з дружнього китобiйця, який, на щастя, кинув якiр в iхнiх водах, не раз рятували емiгрантiв вiд голодноi смертi. І всi незлiченнi острови Полiнезii зiзнаються в тому самому i приносять шанобливу присягу вiрностi китобiйному кораблю, який проклав туди шлях мiсiонерам i торгiвцям i часто навiть сам привозив перших мiсiонерiв до нових берегiв. Якщо краiна Японiя, що ревно ховае себе вiд чужих очей, навчиться гостинностi, це може статися лише завдяки китобоям, бо вони, здаеться, уже штовхнули ii на цей шлях.

Та коли навiть перед лицем усiх цих фактiв ви почнете наполягати на тому, що з китобiйним ремеслом не пов’язанi жоднi естетичнi i благороднi асоцiацii, я готовий п’ятдесят разiв схрестити з вами списа i кожним ударом вибивати вас iз сiдла, проламавши ваш бойовий шолом.

Ви скажете, що жоден iз видатних авторiв не писав про китiв i не залишив описiв китобiйного ремесла.

Жоден видатний автор не писав про кита i про китобiйне ремесло? А хто створив перший опис нашого Левiафана? Хто, як не могутнiй Іов власною персоною? А хто склав перший звiт промислового рейсу? Не хто iнший, як сам Альфред Великий, який своiм королiвським пером записав розповiдь Октгера, тогочасного норвезького китобоя! А хто мовив нам слово палкоi похвали у парламентi? Не хто-небудь, а Едмунд Берк!

– Нехай усе це так, але самi китобоi – простолюд; у iхнiх жилах тече не благородна кров.

Не благородна кров у iхнiх жилах? У iхнiх жилах тече кров, краща за королiвську. Бабусею Бенджамiна Френклiна була Мерi Моррел, у замiжжi Мерi Фолджер, дружина одного з перших поселенцiв Нентакету, який поклав початок довгому роду Фолджерiв i гарпунерiв – усiх родичiв великого Бенджамiна, – якi i донинi перекидають зазубрене залiзо з одного краю свiту до iншого.

– Можливо; але ж усi визнають, що китобiйний промисел – не вельми шановане заняття.

Китобiйний промисел – не шановане заняття? Це королiвське заняття! Адже в давнiх англiйських законах кит оголошений «королiвською рибою»[7 - У наступних роздiлах про це розповiдаеться бiльш детально (прим. авт.).].

– Та це тiльки так говорять! А яке може бути благородство в китi, яка велич?

Яке благородство i велич у китi? Пiд час трiумфу, влаштованого одному римському полководцю при його поверненнi до столицi свiту, найважливiшим предметом у всiй урочистiй процесii були китовi кiстки, привезенi з далеких берегiв Сирii.

– Може, й так, вам краще знати, та що не кажiть, а в китобоях справжньоi величi немае.

У китобоях немае справжньоi величi? Саме небо свiдчить про велич нашоi професii. Кит – так зветься одне iз сузiр’iв пiвденного неба. Мабуть, досить уже й цього. Скидайте капелюха перед королем, але й перед Квiквегом! І бiльше жодного слова! Я знав одного чоловiка, який свого часу вбив три з половиною сотнi китiв. Цей чоловiк, заслуговуе на мiй погляд, бiльшоi пошани, нiж якийсь великий капiтан стародавнього свiту, котрий пишався з того, що захопив стiльки ж мiст-фортець.

Що ж до мене, то якщо в менi е щось, досi приховане, проте важливе i варте поваги; якщо я колись здобуду справжне визнання в цьому малому, але досить загадковому свiтi, яким я, мабуть, все-таки недаремно пишаюся; якщо в майбутньому я ще зроблю щось таке, що краще слiд зробити, нiж залишити не зробленим; якщо пiсля моеi смертi повiренi або, що видаеться бiльш iмовiрним, кредитори знайдуть у мене в столi цiннi рукописи, – усю честь i славу я заздалегiдь вiддаю китобiйному ремеслу, бо моiм Йельським колежем i моiм Гарвардським унiверситетом був китобiйний корабель.




Роздiл 25. Постскриптум


Щоб довести велич китобiйного ремесла, було б безглуздо посилатися на щось iнше, окрiм фактiв, якi не пiдлягають сумнiву. Та якщо адвокат, використавши своi факти, не зробить того висновку, що сам по собi випливае з них i явно пiдтверджуе думку захисту, – хiба ж тодi цей адвокат не вартий осуду?

Вiдомо, що пiд час коронацii королi й королеви, навiть за наших часiв, проходять одну кумедну процедуру – iх поливають соусом, щоб вони краще виконували своi обов’язки. Хтозна, якi там використовують соуси та прянощi! Я лише знаю, що королiвськi голови пiд час коронацii урочисто поливають олiею, наче головки часнику. Чи може бути, що голови змащують з тiею ж метою, що й механiзми – аби у них всерединi все краще оберталося? Тут ми могли б заглибитись у роздуми щодо iстинноi величi цiеi монаршоi процедури – адже в повсякденному життi ми не звикли поважати людей, якi напахчують волосся i тхнуть помадою. І справдi, якщо дорослий чоловiк не з лiкувальною метою використовуе мазь для волосся, ми вважаемо, що з ним щось негаразд. Найчастiше такий чоловiк i шеляга не вартий.

Але в цьому разi нас цiкавить одне-едине питання – яку олiю використовують для коронацii? Певно ж, не оливкову i не реп’яхову, не рицинову i не машинну, не тюленячу i не риб’ячий жир. Тодi це може бути тiльки спермацет у його природному, первинному станi, найсолодша з усiх олiй! Майте це на увазi, вiрнопiдданi британцi! Адже ми, китобоi, постачаемо ваших королiв i королев товаром для коронацiй!




Роздiл 26. Лицарi i зброеносцi


Старшим помiчником на «Пекводi» був Старбак, уродженець Нентакету i квакер з дiда-прадiда. То був високий суворий чоловiк, який хоч i народився на крижаному узбережжi, був чудово пристосований i для спекотних широт – висохлий, мов пiдгорiлий морський сухар. Навiть доставлена до берегiв Індii, його кров не псувалася вiд спеки, як псуеться пиво в пляшках. Мабуть, вiн з’явився на свiт пiд час посухи i голоду або пiд час одного з постiв, якi так полюбляють у нього на батькiвщинi. Вiн прожив на свiтi якихось тридцять посушливих рокiв, але цi роки висушили в його тiлi усе зайве. Щоправда, ця сухорлявiсть зовсiм не була наслiдком душевноi гризоти або тiлесноi недуги. Вона просто до краю згущувала його людське ество. У його подобi не було нiчого хворобливого, зовсiм нi. Його щiльно обтягувала чиста, гладка шкiра; обтягнутий нею, набальзамований здоров’ям i снагою зсередини, вiн був подiбний до египетськоi мумii, що ожила, готовий iз несхитною стiйкiстю терпiти всi випробування майбутнiх столiть; i серед полярних снiгiв, i на палючому сонцi його життева сила, наче патентований хронометр, була розрахована на будь-якi клiматичнi умови. Дивлячись йому в очi, ви нiби бачили в них тiнi тих незлiченних небезпек, якi вiн безстрашно долав у своему недовгому життi. Так, це був надiйний, стiйкий чоловiк, чие життя було не iсторiею слiв, а нiби виразною пантомiмою дiй. Утiм, за всiеi несхитноi тверезостi i душевноi сили в ньому були й iншi риси, що часом теж здiйснювали на нього свiй вплив, а iнодi й остаточно переважали все iнше. Постiйна самотнiсть у буремному морському просторi i рiдкiсне для моряка уважно-шанобливе ставлення до свiту розвинули в ньому схильнiсть до марновiрства; але це було особливе марновiрство, спричинене, як це iнколи трапляеться, не так невiглаством, як, навпаки, силою розуму. Вiн вiрив у зовнiшнi прикмети i внутрiшнi передчуття. І якщо марновiрство iнколи могло похитнути загартовану крицю його душi, то ще бiльше сприяли цьому спогади про далекий дiм, молоду дружину i дитя, змушуючи його вiдступати все далi вiд звичноi суворостi i розкриваючи його серце назустрiч тим потаемним впливам, що iнодi стримують в чеснiй людинi пориви шаленоi вiдваги, яку так часто виявляють iншi при згубних випробуваннях рибальськоi долi. «Я не вiзьму до себе у вельбот чоловiка, що не боiться китiв», – казав Старбак. Цим вiн, мабуть, хотiв сказати не тiльки те, що найбiльш надiйну i корисну смiливiсть породжуе твереза оцiнка небезпеки, але й те, що краще мати товаришем боягуза, нiж геть безстрашну людину.

«Еге ж, – казав часом другий помiчник Стабб, – таких обачних, як наш Старбак, i на торговому кораблi не знайдеш». Та невдовзi ми побачимо, що саме розумiють пiд словом «обачний» такi люди, як Стабб, та й взагалi всi китобоi.

Старбак не шукав небезпеки, як лицар – пригод. Для нього смiливiсть була не однiею з душевних чеснот, а просто рiччю, яка може знадобитися пiд час смертельноi загрози. Цей китобiй нiби вважав, що смiливiсть – один iз найважливiших запасiв на кораблi, подiбно до хлiба й м’яса, i тому не слiд витрачати ii марно. З цiеi ж причини вiн не любив спускати свiй вельбот на воду пiсля заходу сонця й уникав уперто переслiдувати кита, який надто завзято опираеться. Адже я, мiркував Старбак, перебуваю тут, у цьому ворожому океанi, щоб убивати китiв для поживи, а не для того, щоб вони вбивали мене i живилися мною; Старбак надто добре знав, що так були вбитi сотнi людей. Яка доля спiткала його власного батька? І в якiй глибинi океану вiн мiг зiбрати понiвеченi шматки братового тiла?

І якщо Старбак пiд владою таких спогадiв i, що здаеться ще дивовижнiшим, у полонi марновiрства змiг зберегти таку рiдкiсну мужнiсть – значить, це був iстинно мужнiй чоловiк. Але в натурi людини з подiбними поглядами, у натурi людини, яка пережила стiльки жахiв i мае такi спогади, чаiться небезпека непомiтного зародження новоi стихii, яка при нагодi може вирватися назовнi зi свого сховиська i спопелити всю його хоробрiсть. І хоч яка велика була його вiдвага – то була вiдвага смiливця, котрий мужньо стае до бою з океанами, вiтрами, китами i будь-якими надприродними жахами свiту, але безсилий проти жахiв душевних, якими iнодi загрожуе нам похмуре чоло людини, заслiпленоi люттю.

Коли б менi згодом довелося описати повну поразку мужностi Старбака, я навряд чи змiг би продовжити свою розповiдь; адже так боляче, так гiрко бувае розповiдати про поразку смiливця. Люди можуть здаватися нам огидними, як i деякi людськi спiльноти – акцiонернi товариства i народи; серед людей можуть бути шахраi, дурнi i вбивцi; i людськi обличчя можуть бути пiдлими та тупими; але в iдеалi людина е такою величною, такою прекрасною, людина – це така благородна, така свiтла iстота, що будь-яку ганебну пляму на нiй ближнi завжди поспiшають приховати пiд пишними шатами. Ідеал бездоганноi мужностi живе в нашiй душi, у найглибшiй ii глибинi, i тому навiть втрата зовнiшньоi гiдностi не може його принизити; i цей iдеал у корчах спливае кров’ю при виглядi людини, чия мужнiсть зазнала поразки. При такому ганебному видовищi чеснота не може не дорiкати зорям, якi допустили таку ганьбу. Але королiвська велич, про яку зараз iде мова, – це не велич королiв i мантiй, це велич душi, якiй не потрiбнi розкiшнi шати. Можна побачити ii сяйво в руцi, яка тримае мотику чи забивае цвяха; це велич демократii, чие свiтло осяюе всi долонi, породжене обличчям самого Бога. О великий, непогрiшимий Боже! Єство i всесвiтне коло демократii! Його всюдисутнiсть – ось наша божественна рiвнiсть!

І тому, якщо надалi я зображуватиму величнi, хоч i темнi риси в останньому з матросiв, зневаженому та пропащому, i надiлю його трагiчною принадою; якщо часом навiть наймiзернiший iз моiх героiв – i, можливо, найжалюгiднiший – здiйметься на неосяжну висоту; якщо менi доведеться торкнутися руки робiтника божественним променем i освiтити райдужним сяйвом похмурий присмерк його життя – тодi, всупереч усiм земним критикам, постань на мiй захист, безпристрасний Дух Рiвностi, що простирае свою королiвську мантiю над усiма, подiбними менi! Захисти мене, великий Бог демократii, що обдарував навiть темновидого в’язня Беньяна блiдою перлиною поезii; Ти, хто дав коштовну оправу зi щирого золота обрубанiй жебрацькiй руцi старого Сервантеса; Ти, хто пiдiбрав на брукiвцi Ендрю Джексона i посадив його на спину бойового коня; Ти, хто громовим ударом здiйняв його вище трону! Ти, хто пiд час своiх земних мандрiв невтомно збирае з королiвських нив добiрний врожай – найкращих борцiв за Твою справу; захисти мене, о Боже!




Роздiл 27. Лицарi i зброеносцi


Другим помiчником був Стабб, уродженець Кейп-Кода. Це був не боягуз i не герой, а просто зух-паливода, завжди готовий незворушно зустрiти небезпеку; навiть на полюваннi, перед лицем безпосередньоi загрози, вiн робив свою справу спокiйно i сумлiнно, наче якийсь ремiсник-строкар, що взяв замовлення на цiлий рiк. Веселий, доброзичливий, безтурботний, вiн командував вельботом, наче будь-яка смертельна сутичка була урочистим бенкетом, а весь його екiпаж – почесними гостями. Вiн придiляв особливу увагу тому, щоб влаштуватися в човнi якомога зручнiше, мов старий вiзник, який вмощуеться в себе на передку. А зiтнувшись з китом у розпалi сутички, вiн дiяв убивчою острогою так само спокiйно i невимушено, як мирний бляхар працюе своiм мирним молотком. Опинившись перед оскаженiлим вiд лютi чудиськом, вiн продовжував мугикати свою улюблену непристойну пiсеньку. Завдяки багаторiчнiй звичцi Стабб навiть у пазурах у смертi почувався як у затишному крiслi. Хтозна, якоi думки вiн був про саму смерть. Та й чи думав вiн про неi взагалi? Проте, коли йому траплялося пiсля ситного обiду помiркувати про такi речi, я певен, що вiн, як завзятий моряк, уявляв собi смерть особливою командою вахтового, щось подiбне до цього: «Марсовi до вантiв, на фок i грот!» – за якою вiн муситиме негайно вилiзти нагору i взятися до роботи, а до якоi саме – про те вiн дiзнаеться, коли виконае перший наказ, i не ранiше.

Якщо було iще щось, що допомогло Стаббу виробити такий легкий погляд на життя i перетворило його самого на таку безстрашну, несхитну людину, яка спокiйно несе тягар земного буття, крокуючи шляхами цього свiту, де повно похмурих мандрiвних торгiвцiв, пригнiчених своiм товаром; якщо було щось, що породжувало цю майже безбожну безтурботнiсть, – це могла бути лише його люлька. Не меншою мiрою, нiж нiс, куца чорна люлька була невiддiльною рисою його обличчя. Скорiше можна було чекати, що вiн встане з лiжка без носа, нiж без люльки. Над лiжком у нього висiла особлива дощечка, за яку вiн застромлював натоптанi люльки; коли вiн лягав спати, йому досить було лише простягти руку – i вiн мiг викурити iх одна по однiй, розпалюючи одну вiд iншоi, а потiм знову напхати i залишити готовими до вжитку. Адже, прокидаючись уранцi, Стабб спочатку тицяв до рота люльку, а тодi вже починав натягати штани.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genr-h-melv-ll/mobi-dik-abo-biliy-kit/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


У нашому перекладi роману – Ахаб (примiт. ред.).




2


Не знаю, що це (лат.).




3


Coffin (англ.). – труна.




4


Отже (лат.).




5


Hussy (англ.) – шльондра.




6


Cherity (англ.) – милосердя.




7


У наступних роздiлах про це розповiдаеться бiльш детально (прим. авт.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения